Мене з'їдає 23.09.2019

Цілий день пережовую свої нутрощі. Коли вони падають і вдаряються в стінки тоненького тіла, шо більше схоже на стінки малірованого чайника, чується гул. Його помічаю лише я, і нервово намагаюсь "наклацати" щось на подобі роботи на екрані ноутбука, в голові проживаючи кожну секунду. От зараз вони мали вийти з зали суду. Уже. Якби не присудив суддя. Він мав уже вийти звідси. Страх знову змотує шлунок разом з легенями у комок і проштовхує в горло. Вище, краще, більше.
Я не жалію себе, хоча це було б логічно. У що я вляпалась? Що мені робити і як "вибиратися"? Що далі?
Мені хочеться витерти його сльози та самій заплакати над тим, що може статися і що буде з нами. Натомість відвертаюсь і удаю, що не помічаю його інтонацій та червоних очей, які він по раз витирає в спід футболки.
Я лягаю поряд впоперек застеленого ліжка, мої долоні торкаються його обличчя, червоні карі очі бігають по моєму обличчі. Він не зі мною. Він там — у завтрашньому залі суду і тим, що матиме статись після.
Я вірю в найкращий та найспокійніший фінал, але інколи моєї віри недостатньо.

Розумію, що насправді не хочу знати. Нічого не хочу знати. Ні те, що сказали, ні те, хто по факту ми тепер один одному і що нам тепер з цим робити. Не готова. Я не готова чути щось, що може зламати мене. Моєї батареї на це не стане, я вимкнусь як телефон з 6% зарядки взимку, коли необхідно покликати на допомогу. Коли темний провулок і оце "куди ти так поспішаєш, давай познайомимось?" Не готова переживати, відчувати, діяти та збирати себе у кулак.Там колись писали про стресостійкість і те, що все можна пережити. Погоджуюсь, лише для цього потрібно померти й воскреснути у кожній ситуації. Зараз же я відчуваю, що на "прокинутись" запасу сил не вистачає. 

За останній рік було: останній семестр навчання, паралельно робота, домашні завдання, написання магістерської, переїзд на квартиру, обживання на новому місці, поїздки до нього, що тривали по 3-5 днів. Новий рік в іншому місті, випуск, кілька подорожей за кордон, звільнення з роботи, закриття ФОП, ще один переїзд, місяць життя в іншій країні, іншому часовому поясі та кліматі, життя у новому місті, пошук роботи, нова робота, пристосування, переїзд на іншу квартиру, ймовірний переїзд в інше місто. Я зараз стою і хитаюсь на вітрі, нова інформація не лізе в голову, не запам'ятовую завдань і прохань, сплю по 8 годин, але покидаюсь ніби після зміни вантажника. Я живу і дію за поштовхом інерції та падаю без неї. Не те, щоб я не раділа всьому, що зі мною сталось. Я за, і рада, що все тільки так. Але інколи хочеться відчувати цей час, пропускати його крізь пальці, затримуватись на його рельєфі, намацувати самі неймовірні моменти та не тикати в діри. Хочеться жити тут і не оглядатись на вікенд, тиждень чи рік зі здивуванням і оцим "а коли це все було". Не хочеться проживати всі моменти з головою на подобі чугунного чайника.