Ця книга на дивовижу лягла до серця та навіть провела до певної міри просвітницьку роботу.
Я зустріла схожу душу, щоправда, з набагато більшим досвідом пошуку себе, і висновком — лише ти саам себе врятуєш. Немає різниці якими шляхами: індійською йогою, індонезійськими медитаціями чи прийомами, що навчив тебе твій психотерапевт, а краще усім зразу і присмачити вірою у щось вище, частиною чого ти і являєшся. Дивно, але говорити про терміни "божественне" і "щастя" тут навіть не соромно, але у ході книги стає зрозуміло, що пошук щастя для героїні не є синонімом благополуччя та створення зовнішньої картини добробуту. Навпаки весь добробут та упорядкованість розвалюється саме через відсутність перманентного розуміння, що для тебе гармонія і де твоє місце у житті. Хоча про "місце у житті" сучасної західної (а у розумінні свого "місця" саме їх погляд мені найбільше імпонує) йдеться не про місце і не координати, чи навіть місто, а шлях, який ти обираєш. Хоча шлях також звучить популістськи та абстрактно. Його можна охарактеризувати скоріш як твоє відчуття себе: як тобі подобається прокидатись, коли ти швидше включаєшся у роботу, як сприймаєш суть до банального як багато/мало потрібно пити води для комфорту.
До того ж великі мудреці говорили, що не варто змінювати себе та покращувати, на початку всього стоїть пізнання — почни зі знайомства.
Це мені вдається найважче. Мене цьому не навчили, можна я пропущу контрольну? - думаю так кожного разу як тіло чи душа видають незрозуміле булькотіння і сигнали SOS до моєї голови.
Я знаю, що варто кудись бігти, когось рятувати. Але от куди та кого і від чого не зрозуміло.Через це я видряпую найчастіше собі душу, чи те місце у грудях, де б вона мала зберігатись (це на випадок того, якщо у наступних публікаціях я дійду до того, що душі немає). І як тільки сигнали перестають турбувати мою свідомість я чомусь зразу роблю заключення, що усе стало "під контролем" поки мої кораблі горять і тонуть у нутрощах.
Мені вдається брехати іншим і собі, коли отак спокійно та сумбурно приїжджаю у Львів, ввалююсь до них на квартири з рюкзаком за плечима і переказую ще одну життєву історію. В такі моменти чомусь обов'язково уявляю себе моряком, що бачив далекі землі та переживав багато. На мої дикі очі та настановчий тон друзі навіть "купуються", але при перших же питаннях про випробовування, чесно зізнаюсь, що у такі моменти закривала очі, обіймала коліна і тряслась у бажанні щоб швидше все закінчилось. У мене на це не вистачало ні сил чи духу. Я здуваюсь на цьому, як і письменниця Ліз, яка описує пошуки себе та внутрішні трансформації так, що відчуваєш, що ти поряд йдеш і долаєш ці високі сходинки, а романтичні моменти в книзі так, як я описувала їх в особистому щоденник у 7 класі — одні хлопці та захват.
Тож зрештою я закриваю книгу, долаю ще одну історію чийогось життя, і роблю висновок, що саме і саме у своєму житті не знаю де знаходжусь. Відносно координат балійців, яких описувала Лізз, то я взагалі у чорта в сраці. Можна було понити, що я весь цей блог пишу про розвиток і залишаюсь на одному і тому самому місці, але це було б великою брехнею. Перед мною сьогоднішньою і минулою. Я настільки відчуваю ці зміни, що одягти колишню шкіру, не змогла б. Озираюсь і кажу, що багато пройдено. Справді багато.
Мене відпустили сердечні справи. Розбите серце і внутрішній крах, що був грозою минулих років, не просто минув, він став ґрунтом для росту. Залишився 100 поверхів тому. Якісь поривання і пошуки себе "такої як..." і що найсмішніше "заявлення" себе у суспільстві минулись. Хоча ревнощі, сором, заздрість все ще частина мене і своєї соціальної сутності, все більше знаходжу огиду до певних речей та з подивом відзначаю, що мої ідоли, крихкі слабкі люди. Їх я також вчусь не ненавидіти чи не захоплюватись ними. Не знаю чи книга так впливає чи це проходить те, що називають мудрість, але стаю спокійнішою, внутрішньо. Хоча продовжую не шанувати своє тіло і не слухаю його прохань. Що ж мені ще багато чого вчитись. Ще багато сходинок попереду, головне нарешті знайти мету. Свою мету.
Немає коментарів:
Дописати коментар