Падаючі люди

Інколи важко говорили слова іншим. Важко тримати свою уяву при собі, чи можливо просто не придумувати відповіді і підтексти за інших. Вони і так здорово самі з цим впораються. Інколи важко слухати себе, чи не слухати, а чути. Прислухатись і вмикати якесь внутрішнє вухо і "прослуховувати" свої відчуття, свої почуття та думки. Важко вчергове пояснювати людям, що абсолютно не налаштована на загальну хвилю "гумору" і все, що мені говорять сприймаю серйозно з обиччям мудреця, яке інколи змінюється на вираз повного дурня. Не важко, але складно налаштуватись з кимось на одну хвилю, тобто не так вже і складно, якщо дати собі і іншому час та знову ж таки ввімкнути внутрішнє вухо. Але ж у 22 здається, що час це дорогоцінна валюта, еге ж? Тому ми не даємо собі час, а шукаємо експрес методів, рецептів та планів, слідуючи яким у нас точно все вийде. Про це сказали у ютубі. Нам порекламував знайомий і ми вчергове приміряємо на себе чіюсь "панацею".
А я вчергове не маю що сказати. Тобто маю, але сил та бажання вистачає лише на прокручування цих думок у себе в голові і на міцний сон. Або не дуже міцний, але довгий, або до обіду. У мене з ним (з сном звісно, а не новим хлопцем) незрозуміла ситуація.  Я збрешу, якщо скажу, що всі мої сили йдуть на написання диплому, сесію чи навчання загалом, але вони кудись таки йдуть. Десь в мені велика пробоїна, яка зжирає добрячий пласт енергії і залишає потому чорну діру. Добре, що не у грудях шепчу я і віддихуюсь. Добре, що не у грудях.
Але щось мені підказує, що це все ще дуже важлива штука. І коли інші не можуть розібратись з поломкою у мені, я починаю осідати як і пилюка на старому холодильнику. Запасу енергії не вистачає на буйні протести чи, не дай Боже, крик. Все, що з себе видавлюю це навіть не питання "за що мені це?" а таке тихеньке "чому так важко?" Питаюсь себе, важко дихаю і закриваю месенджери, щоб відкрити їх через 7 хвилин, а потім через 25, а потім перерватись на годину сну і знову проціджуватичас у Facebook.
Чому так важко? - питаюсь, але кожного ще більше до мене доходить, що відповідь закладена лиш в мені.  Так важко інколи тримати баланс, а я як навіжене дитя, ніколи того балансу і не хотіла. Стрибки з аскетизму до нігілізму, вседоволеності в мене ставались настільки різко та часто, що  тепер я щиро можу сказати, що мала майже всі види залежностей. Так, так, немає чим пишатись. Але ж яка історія! Матеріал для якоїсь книжки у м'якій палітурці.  Але все ж про баланс. Складна штука, варто вчитись. Чи щоб навчили? А як, якщо навколо одні лиш падаючі люди?