В мене виходить набивати шишки. Чи як це називається, коли
ти знаєш, що робити щось не було б доцільно, але так солодко це зробити? Кожного
такого разу мені вдається занурювати своє лице під воду і тримати його до
останнього, поки не скажу «більше не можу». Таких "більше не можу" наступало дуже
багато. І це здається мить, коли я в чергове дивлюсь на тишу води і її сон перед
тим, як топити себе в чергове. В чергове набивати шишки.
Але з іншого боку я пізнаю світ. Я визначаю що мені
подобається, а що ні. Так от за ці 39 годин я зрозуміла:
Мені подобається запах чоловічого AXE з шоколадними нотками (а ще більше подобається просто його запах тіла), але не
подобається запах смажених яєць, що стоїть на кухні.
Мені подобається бути самій в квартирі. Подобається коли з
місцем, простором, де я знаходжусь, встановлений зв'язок. Я надзвичайно люблю
простір, що належить тільки мені і мені потрібен з ним час. Але мені не подобається перебувати там постійно самій. Мені
потрібні люди у моїй системі координат. І я готова їх в пускати.
Я люблю доторки, погладжування, обійми та стиснута легенько
рука у згоді, погляд який цілує. Це теж доторк. Мені не подобається коли ці
доторки хоче зробити хтось мені незнайомий чи не близький. Не подобається коли
люди не слухають мене, коли доторкаються до тіла.
Мені подобається «мати справу». Не роботу, бо робота буває і
дуже огидна чи занудна тобі. А мати справу, міні-обв’язок, коли він тебе щось
залежить, це круто. Це робить з тебе людину, а не тварину чи паразита.
Мені подобається бути в потоці, працювати самовіддано. Але я
не люблю, коли думки з-під щойно надрукованих букв втікають до когось іншого.
Хоча зараз мої думки втікають до людини, яка спить в кімнаті
поряд.
Що нас чекає? Що мене веде до цією людини?
Невже, перше, що мені спадає на думку, це відчуття, що тебе
приймуть і любитимуть. Я, яка позиціонує себе досить дорослою, раптом намагаюсь
стримати сльози. Чому картинки якихось близьких стосунків викликають у мене
такі емоції? Чому мені від цього боляче?
Це не стосується його, це стосується загалом стосунків.
Моментів, коли був щасливий і в цих моментах всесвіт ніби сповільнювався і
ти секунду простої радості проживав ніби 10 вічностей. Навіть не це зараз
приносить мені дискомфорт, а те відчуття. Та плата, яку ти маєш зробити за ці
миті вічності: щирість. Ти маєш бути
абсолютно щирим та ранимим у своїй щирості. І я знаю, що в такі моменти ти можеш
відчути біль. Як гостро відчути щастя моменту, так і крах цієї миті.
Я поки не виробила здоровий цинізм. Чи взагалі такий існує?
Але відпускати інших людей чи прощатись з близькими не легко. Ніхто не
може вийти незранений. І зараз сльози
цієї рани просяться на волю, а я не хочу дати їм вихід, бо не дуже то вчасно
плакати з незрозумілих причин вранці на кухні в чужій квартирі. Зазвичай, після
такого йде тривога інших і питання, на які ти не те, що не маєш відповіді. Ти навіть
не знаєш як ставити їх собі.
Так, напевно самий біль від колишніх стосунків не минув. Ні,
це не пов'язане з людиною. З суб'єктом все обговорено, висновки зроблені і тут,
на цьому моменті я навіть можу бути цинічною – все просіяно через сито. Все
очевидно, Ватсонс.
Але не очевидний біль, який я не до кінця проплакала. Намагалась його заговорити, заплакати, поділитись, перекласти на когось,
пожаліти себе. Але я ніколи не хотіла його відчувати. Впускати в себе як
солодко-терпкий густий дим кальяну і пропускати його через всі свої легені. Я
не хотіла, бо знала що це боляче. Але інколи біль це ріст, біль це плата, біль
це РОЗплата. Ми дійсно часто ставимось до ненависті, болю чи інших негативних
штучок з пересторогою. Намагаємось включити опцію «не відчувати», «не
проживати», «не піддаватись» і руйнуємо себе з середини. Але це не приходить
звідкись. Воно народжується в нас. В нас є сила творення і руйнації. Ми джерело
свої емоцій.
Біль одна з найважливіших реакцій організму. Перше, вона дає
нам зрозуміти, що ми живі. Що здатні відчувати і дихати. Хоч дуже часто ми
майже задихаємось.
І біль, який відкрила в собі і намагаюсь переживати, це знак.
Знак, що мені не все одно. Мені не все одно було до стосунків, я любила їх і
коли вони розірвались, мені було боляче. Зникло, те що я цінувала. Це
нормально. Жаль, що тільки зараз я це кажу, жаль, що тільки зараз прийшло
розуміння, що це нормально. Хей, ти жива. Тобі болить. Але це таки старт. Такий
копняк догори.
Друге, біль говорить, що щось не так. Не так було зроблено,
або не зроблено. Це сигнал – поміть мене і зроби щось. В мені дійсно щось не
так – я ростила і леліяла в собі страх, хоча на показ говорила про стосунки,
жалілась та навіть фліртувала. Але постійно було щось не так.
Одного разу черговий кавалер, від якого я намагалась
якнайшвидше дати драпака на першому побаченні, написав мені після зустрічі.
«я не розумію, ти весела, мила, але здається, що далі –
стіна. Що ти носиш маску.»
Я його послала театрально закотивши очі. Яка до біса маска?
Про що це він? Це я. ЦЕ Я.
Мені хотілось кричати і я кричала. Була милою, доброю, але
не живою. Так це важко помітити, адже я сама так жила майже 2 роки – нічого не
відчуваючи. Але тільки я визнала, що мені страшно до тремору в колінках. Тільки
визнала, що мені боляче навіть дивитись
на людину, не те, що почати їй симпатизувати, тоді пелена з очей спала. Зруйнувалась
стіна. Я ожила. Називайте як хочете.
Але я відчула. Нарешті. Я відчула, що можу обирати і можу
відчувати. І тоді мій організм сам
зробив крок – він запустив гормони і я «втюрилась»
в іншу людину, яка як мені здається просто опинилась поряд. А може і ні. Але хто
його розбере.
Лиш зараз, коли я нарешті дописую цей текст і вже не бігаю
по кімнаті з викриками «що це таке?», «Що я відчуваю?», « чому мені так дивно??»,
лише зараз я знаю, що в мене все вийде. І не важливо з цією людиною чи з іншою.
Я просто знаю, що нарешті готова до стосунків. Готова відкрити своє серце.
