Розгинаюсь і викручую важу постільну білизну, яка як дивно, пахне не пральним порошком а втомою. Втомою речей. Виходжу в коридор з оберемком мокрих речей і розумію звідки цей парфум. Коридор наскрізь ним просочений, здається він розливається на все як липкий мед. Входжу в нього і повертаючись бачу дівчат на балконі. Це одна з них залишила шлейф солодкого запаху. Он та, в червоних шортах. Хоча вона стоїть до мене спиною і між нами скляні двері та приблизно 20 метрів відстані, я знаю це вона. Вони їй пасують. Сама прямую на балкон, в іншій частині коридору. Поки розвішую білизну відчуваю втому плечей і пустку.
Літо стало для мене лише порожнім словом. Все, що воно означає для мене, це сукупність трьох місяців у спекотну пору року. Ніякого моря, соковитих яблук чи вечірніх посиденьок - нічого, щоб змусило реанімувати літо у моїх 22. Чи справа не у віці?
Зате багато трігерів з минулого. Через них інколи відчуваю себе голою маленькою дитиною, яка загубилась у світі. Вже другий день традиційно вибігаючи з дому і приготувавшись бігти спринт до зупинки, зупиняюсь в ступорі. Поки моє тіло вираховує де стався збій, в мозку по нейронним зв'язкам бігають мурашки. Вони щось шукають, шукають і знаходять. Це було раніше. ТАК було раніше.
Все через вітер. Зранку сонце ще плутається своїм промінням між гуртожитками та деревами. Від цього повітря ще прохолодне, а коли вітер підхоплює його і торкається шкіри - відчуття ніби вкутують прохолодною ковдрою, або дають морозиво у спекотний день.
Щастя.
Я зупиняюсь і піддаюсь цьому відчуттю. Вітер пестить мої помежовані зеленими венами руки, торкається напружених плечей та цілує в щиколотку. Відмикаю голову і пам'ять зразу приносить спогади про схожі почуття.
Ліниве сидіння на холодних каменюках, примружені очі та літнє нічогочекання. Той момент спокою та впорядкованості передається мені. Сміх, дослідження польових трав, примружені посмішки, поцятковані веснянками носи і спрага, яку зможе подолати лише чиста холодна вода з криниці. Стан, коли підставляєш почервоніле лице під вітер і відчуваєш каплю поту, що прокладає собі шлях від лопаток до попереку під сукнею. Відчуття справ, але мінімальної тривогою за них. Ніяких термінів здачі, початку роботи о 9 ранку чи обіду за графіком. Лише назбирати малини до вечора. І хоча виконати це було б набагато краще скоріше, ти сповзаєш з-поміж своїх пухових перин лише по 11, збираєшся і прокидаєшся остаточно до 12 і лише опісля йдеш збирати її під палючим сонцем. Але окрім тебе і малини немає більше нікого, не існує більше нікого. На відстані 20, 50, 100 метрів і взагалі цілого світу. Є тиша, зелені зарослі, стигла, майже чорна малина та її колючки. Коли ти втомлюєшся і наїдаєшся, сідаєш по-турецьки на землю і намагаєшся дослідити всіх комашок, що повзають біля тебе, або з такої ж цікавості наповзають на тебе.
Або інше відчуття, яке постійно тебе змушує очікувати літа як свята. Шум, звук підборів і дівчачий сміх, що зливається у гамір натовпу. На задньому фоні звучить музика з двома трьома словами, що повторюється і ритмом туц-туц-туц. Усмішки і "ооо привіт!" Маленьке місто, коли приїжджаєш у нього знову і знову, кожного разу як атракціон в парку розваг. Якщо витримувати періодичність і не кататись більше 2 разів підряд, може залишитись наймилішим для вашого серця. А ще розмови. Напівстишені і напівзабуті. Чужі таємниці, які безсоромно розкривають третім особам, страшні звістки та останні новини, які розлітаються з звуком цокання склянок. Нові зустрічі з старими друзями, нові друзі, які ніколи не бувають по-справжньому новими у маленьких містечках. Відчуття всього на своєму місці і правильності моменту. Відчуття захисту, який буває лише там, де ти довіряєшся на 100%.
Але от мить пройшла і все розвіюється, відкриваєш очі і не можеш повірити, що ти виявляється тут. Під гуртожитом, підставляєш руки сонцю і вже немилосердно спізнюєшся на роботу. Ти все ще тут. А там ти була кільканадцях років тому, і здається на кілька життів молодшою. Починаєш знову бігти, йти, бачити і заробляти, але літо смакує тобі вже як паперове яблуко. Відкушуєш шматок і випльовуєш. Намагаєшся шукати події цього літа, які врізались в пам'ять. Приходять в голову лише погані.
Що смакувало цього літа?
Перебираєш в голові вечори з фільмами під відкритим небом, але згадуєш лише зайву метушню людей. То тебе хтось хотів з кимось познайомити, то фільм потребував постійного обговорення то голови тих, хто дивився, були настільки важкими, що фільм був лише шумом. А закінчувалось все як завжди втомленими лицями, розмовами, які обивались на "пробач, що там важко, просто я хочу щоб ти вже нарешті виплуталась (вся)". І ні, літо не суперважке, просто складне. У плані становлення, самостійності та виживання.
Вчитись самостійності у 22 гірше ніж у 21 чи 19. Це як пізніше почати ходити - те, що ти засидівся, нічим тобі не допоможе.
Це літо солоне - солоне до судом щелеп солодкими ягодами, черешнею, полуницею та персиками. Воно липке та хмільне сухим італійським чи сицилійським. Воно крикливе і бунтівне твоїми концертами. Воно ніжне і завелике для тебе як і подарована лляна італійська блуза як і почуття дарувальника. Це літо просто не твоє, як і той хлопець, як і ця книга Кінга. Але саме страшне те, що ти сама не хочеш, щоб воно було твоє. Воно таке як і твоя відмова від поїздок, походів та можливостей - дурна і ефемерна. Воно таке бо і ти така: сваришся за останні свої 200 гривень, але не хочеш отримати все в обмін на свою свободу. Воно таке як і ти, не знає Коли і Як йому починатись в той момент, коли могло це зробити давно-давно.
Воно це насправді шлях. Твій. З середини і до світу чи проникнення світу в тебе. Воно це усмішки і разом з неймовірною долею знічення твої висловлені думки. Воно це ти справжня і нова.
Немає коментарів:
Дописати коментар