про жирафів

Хоча, скоріше для жирафів. Таких як я, котрим потрібно, щоб граблі зробили спершу вм'ятини на лобі, а потім можна буде і висновки робити. Я ніколи не роблю висновків, поки мене не втопчуть в ситуацію по вуха. Ніколи не боюсь. Ні, не так, я вважаю себе безсмертною. Сідаю в автівки до незнайомців, кажу нервовому хлопцю, що він не в моєму смаку, не пишу практику коли потрібно, зрештою, не поступаюсь місцям бабуням в плацкарті. Я в такі моменти невїбічно безстрашна, і здається лише тоді, живу по-справжньому.
Отак танюючи лише вдвох на пустому танцполі, горланячи пісні до хрипоти і обіймаючи найближчих ми самі створюємо магію, магію життя, кожного моменту. Мені правда чомусь мурахи по спині йдуть останнім часом. Дивлюсь на людей, а від них або током б'є, або злість накочується. А інші тримають мене за руки і кажуть "агов, ти можеш, просто зроби це, просто живи". Вдивляюсь в їхні очі і вірю.
Вірю, але ж пам'ятаєте про граблі? Вірю і благословенно ігнорую свою втому і відсутність сил, ходжу з температурою +37 три дні, а через декілька валюсь з ніг від незрозумілої херні, потім ще одної, тоді ще одної. Я навчилась прокидатись в лікарнях, медитувати в чергах та тримати себе в руках, коли лікарі кажуть "ми не знаємо що з вами і чому Це не минає". Я знаю, чому Це не минає. Бо я зробила все для цього: вимотувати собі нерви, забивати на відпочинок і ігнорувати свої потреби і турботу про себе. Дивно, що лейкоцити ще не склались в слова "фак ю" на моїх аналізах, бо саме так я себе почуваю. І на цьому золотому фоні вже час вкотре собі пообіцяти потурбуватись про себе, про своє здоров'я. Але ж мені потрібно ще декілька грабель, правда?

це літо пахне тобою

солодкий концентрований парфум якоїсь дівчини перекриває мені дихання. Я стріпуюсь і намагаюсь зрозуміти як цей запах проник у мою ванну. Намагаюсь зрозуміти, що за запах, а  на язиці вже вертиться назва цього парфуму. Чорт, у мене здається такий самий був. Тільки я його використала скоріш ніж настала пора задушливої спеки і такі парфуми ще не перетворились на запахову бомбу. Поки я думаю про це внюхуюсь і він стає однорідно картиною цього вечора, літа.

Розгинаюсь і викручую важу постільну білизну, яка як дивно, пахне не пральним порошком а втомою. Втомою речей. Виходжу в коридор з оберемком мокрих речей і розумію звідки цей парфум. Коридор наскрізь ним просочений, здається він розливається на все як липкий мед. Входжу в нього і повертаючись бачу дівчат на балконі. Це одна з них залишила шлейф солодкого запаху. Он та, в червоних шортах. Хоча вона стоїть до мене спиною і між нами скляні двері та приблизно 20 метрів відстані, я знаю це вона. Вони їй пасують. Сама прямую на балкон, в іншій частині коридору. Поки розвішую білизну відчуваю втому плечей і пустку.

Літо стало для мене лише порожнім словом. Все, що воно означає для мене, це сукупність трьох місяців у спекотну пору року. Ніякого моря, соковитих яблук чи вечірніх посиденьок - нічого, щоб змусило реанімувати літо у моїх 22. Чи справа не у віці?

Зате багато трігерів з минулого. Через них інколи відчуваю себе голою маленькою дитиною, яка загубилась у світі. Вже другий день традиційно вибігаючи з дому і приготувавшись бігти спринт до зупинки, зупиняюсь в ступорі. Поки моє тіло вираховує де стався збій, в мозку по нейронним зв'язкам бігають мурашки. Вони щось шукають, шукають і знаходять. Це було раніше. ТАК було раніше.

Все через вітер. Зранку сонце ще плутається своїм промінням між гуртожитками та деревами. Від цього повітря ще прохолодне, а коли вітер підхоплює його і торкається шкіри - відчуття ніби вкутують прохолодною ковдрою, або дають морозиво у спекотний день.
 Щастя.
 Я зупиняюсь і піддаюсь цьому відчуттю. Вітер пестить мої помежовані зеленими венами руки, торкається напружених плечей та цілує в щиколотку. Відмикаю голову і пам'ять зразу приносить спогади про схожі почуття.
Ліниве сидіння на холодних каменюках, примружені очі та літнє нічогочекання. Той момент спокою та впорядкованості передається мені. Сміх, дослідження польових трав, примружені посмішки, поцятковані веснянками носи і спрага, яку зможе подолати лише чиста холодна вода з криниці. Стан, коли підставляєш почервоніле лице під вітер і відчуваєш каплю поту, що прокладає собі шлях від лопаток до попереку під сукнею. Відчуття справ, але мінімальної тривогою за них. Ніяких термінів здачі, початку роботи о 9 ранку чи обіду за графіком. Лише назбирати малини до вечора. І хоча виконати це було б набагато краще скоріше, ти сповзаєш з-поміж своїх пухових перин лише по 11, збираєшся і прокидаєшся остаточно до 12 і лише опісля йдеш збирати її під палючим сонцем. Але окрім тебе і малини немає більше нікого, не існує більше нікого. На відстані 20, 50, 100 метрів і взагалі цілого світу. Є тиша, зелені зарослі, стигла, майже чорна малина та її колючки. Коли ти втомлюєшся і наїдаєшся, сідаєш по-турецьки на землю і намагаєшся дослідити всіх комашок, що повзають біля тебе, або з такої ж цікавості наповзають на тебе.

Або інше відчуття, яке постійно тебе змушує очікувати літа як свята. Шум, звук підборів і дівчачий сміх, що зливається у гамір натовпу. На задньому фоні звучить музика з двома трьома словами, що повторюється і ритмом туц-туц-туц. Усмішки і  "ооо привіт!" Маленьке місто, коли приїжджаєш у нього знову і знову, кожного разу як атракціон в парку розваг. Якщо витримувати періодичність і не кататись більше 2 разів підряд, може залишитись наймилішим для вашого серця. А ще розмови. Напівстишені і напівзабуті. Чужі таємниці, які безсоромно розкривають третім особам, страшні звістки та останні новини, які розлітаються з звуком цокання склянок. Нові зустрічі з старими друзями, нові друзі, які ніколи не бувають по-справжньому новими у маленьких містечках. Відчуття всього на своєму місці і правильності моменту. Відчуття захисту, який буває лише там, де ти довіряєшся на 100%.

Але от мить пройшла і все розвіюється, відкриваєш очі і не можеш повірити, що ти виявляється тут. Під гуртожитом, підставляєш руки сонцю і вже немилосердно спізнюєшся на роботу. Ти все ще тут. А там ти була кільканадцях років тому, і здається на кілька життів молодшою. Починаєш знову бігти, йти, бачити і заробляти, але літо смакує тобі вже як паперове яблуко. Відкушуєш шматок і випльовуєш. Намагаєшся шукати події цього літа, які врізались в пам'ять. Приходять в голову лише погані.

Що смакувало цього літа?

Перебираєш в голові вечори з фільмами під відкритим небом, але згадуєш лише зайву метушню людей. То тебе хтось хотів з кимось познайомити, то фільм потребував постійного обговорення то голови тих, хто дивився, були настільки важкими, що фільм був лише шумом. А закінчувалось все як завжди втомленими лицями, розмовами, які обивались на  "пробач, що там важко, просто я хочу щоб ти вже нарешті виплуталась (вся)". І ні, літо не суперважке, просто складне. У плані становлення, самостійності та виживання.

Вчитись самостійності у 22 гірше ніж у 21 чи 19. Це як пізніше почати ходити - те, що ти засидівся, нічим тобі не допоможе.

Це літо солоне - солоне до судом щелеп солодкими ягодами, черешнею, полуницею та персиками. Воно липке та хмільне сухим італійським  чи сицилійським. Воно крикливе і бунтівне твоїми концертами. Воно ніжне і завелике для тебе як і подарована лляна італійська блуза як і почуття  дарувальника. Це літо просто не твоє, як і той хлопець, як і ця книга Кінга. Але саме страшне  те, що ти сама не хочеш, щоб воно було твоє. Воно таке як і твоя відмова від поїздок, походів та можливостей - дурна і ефемерна. Воно таке бо і ти така: сваришся за останні свої 200 гривень, але не хочеш отримати все в обмін на свою свободу. Воно таке як і ти, не знає Коли і Як йому починатись в той момент, коли могло це зробити давно-давно.

Воно це насправді шлях. Твій. З середини і до світу чи проникнення світу в тебе. Воно це усмішки і разом з неймовірною долею знічення твої висловлені думки. Воно це ти справжня і нова.

Лоїс Лейн для нього

Що тобі розповісти, любий щоденнику? Про те, що  я тебе майже зрадила? Почала писати більше в інстаграм. Хочу, щоб мене чули і читали більше людей.
Про те, що я майстерно прикидась дурненькою і вже професійно кліпаю очима?
Розповісти тобі про те, що він намагається мені вже донести і сказати "щось" вже кілька днів. А я після першого повідомлення вже зрозуміла, що він хоче, але продовжую професійно "не розуміти" що такого важливого має бути в нашій розмові. Кажу, що переписуватись не хочу і вартувало б винести таку важливу на його думку розмову на офлайн. При цьому ліниво потягуюсь і не припиняю мило кліпати.
Він наважується і прилітає до мене перед потягом. Без квітів.  Ну жаль - відзначаю про себе. Виходжу з ним на сходовий майданчик моєї роботи і сама того не помічаючи спираюсь на стінку і втуплююсь в точку на стіні позаду нього. Він стоїть на протилежному боці коридорчику і хоча вищий на 1,5 голови за мене дивиться під ноги і я зовсім не бачу його очей. Ми як два підлітки, які не можуть знайти собі місця, хоча хочуть стояти поряд один з одним.
Я про себе знову відзначаю, що він прийшов саме для того, про що я і запідозрила. Дивлюсь як змія і чекаю поки кролик сам прийде до мене. Я не поспішаю.

Він плутається в словах, усміхається і на обличчі відбиваються всі нерви: очі бігають, він підбирає слова і ковтає їх на середині речення, неочікувано сміється, по обличчю йдуть спазми. У цей момент він не надто привабливий. Думаю про свою помаду і чи я не усміхаюсь так придуркувато.

Набридає вже його агонія. Якщо він не вимовить це через 10 хвилин - йду працювати.
Ще одна спроба:

- Як кажуть у кожного Супермена має бути його Лоїс Ле....А чорт забув.

Блін, жаль, я майже повелась. Ну усміхаюсь я точно. Дуже гарне порівняння. І романтичне. Він ще тужиться і я вже відслідковую свою реакцію. Цікаво, що я відчую, коли він таки вимовить це?

 - Світлано Ковальська, я хочу щоб ти була моєю дівчиною.

Дуже гарно запропонував, найкрасивіше ніж хто-небудь. Хоча стоп. Мені пропонували "зустрічатись", а не "бути дівчиною". Здається це красивіше. А скільки їх було за останній рік? Разом з цією пропозицією, то, здається, 4 рази. Так, чотири. Боже, а я ще нию, що мені самотньо. 

А
стоп
він.

 - Знаєш ... Госсподи, а це легше ніж я уявляла. 
- Ти мені подобається, мені приємно проводити з тобою час. Але ми мало провели його разом. Давай ще трохи поспілкуємось і далі я дам тобі відповідь.

Фіу. А через місяць-два можна щось вигадати.

- Світланко,  хоч наших зучстрічей було мало, але мені цього достатньо. Ти розумна, прекрасна, мила  і щира.

- Мені не достатньо. Давай все ще поки будемо більше часу проводити разом.

Мать да ти жжош.

Він ще щось там розповідає, а я думаю про те, що я сприйняла це спокійно і гарно. З кожним разом  я все краще вчусь. До речі повз нам проходив один з наших співробітників. Він досить милий і жартує. Так не відволікатись. Щось йому говорю і йду вже, бо ця розмова мене втомила.