А то кидаюсь з крайнощів в крайнощі. Знали б ви скільки разів моє серце зупинялось за останні кілька днів. Люди для мене були ідолами. Знали б ви наскільки я безпорадна і слабка, ніколи б не повірили в мої слова. Ніколи б не читали і не прочитали їх. Але ви ж не знаєте, чи знаєте?
А ще знаєте, останнім часом люди все більше зі мною діляться сокровенним і питають поради. Вони потребують допомоги і я потребую їм допомагати, напевно. Адже звідки в мені це просто божевільне бажання вилікувати всіх страждальців і зранених? Це в мені сидить пунктик, зайоб, називайте як хочете, але в мені щось є, що просить, корчиться і хоче допомогти комусь. Але краще б інколи я тримала рот на замку і не лізла куди не вартує.
А ще краще б я вже почала вводити в дію правила, які нещодавно сформувала для своїм психологічних консультацій:
1. Не цілуватись з пацієнтами.
2. Не приходити до них до дому.
*Третє і не сформоване - брати з них оплату.
Повірте мені, з зраненими людьми, які шукають підтримки і розуміння краще не зближатись. Просто повірте.
Бо мене тягне на трагедії і допомогу, я як чортів Супермен, який в кінці красивої сцени помирає.
А поки мене лихованить, читаю опівночі Полозкову вголос до захрипу. Купую торт і ношу бра без паролону, лиш з заваязочками. Шукаю чогось на людних вулицях і в магазинах одягу. Шукаю чогось, а не знаходжу нічого, бо загубила, здається, себе.
Знаєте, коли немає за що страждати і накручувати себе, тоді якось пусто. Коли звик жити вролі жертви, без цього образу ти ніби голий. Я звикла пояснювати свою прибацаність і не бажання стосунків останнім важким розривом. Ні, ну я реально відшивала хлопців, бо казала "розумієш, я тільки завершила 2 річні стосунки, в нас все було дуууже серйозно". Я казала це коли вже пройшло місяців так 5-6. Ну в нас і правда ж було все дууууже серйозно. Мій колишній не дасть збрехати, правда, сонечко?
Він до речі також постійно читає мене. Від чого я інколи висаджуюсь і язик чешеться спитати, що ти тут забув, якщо ми вже як в морі кораблі, ну це саме, розійшлись.
Тож колишній підтвердить, що наші стосунки суперособливі були, і всьо очінь слооожна. Правда чомусь все як в мильних фільмах, або як в тих знайомих, якими я собі обіцяла ніколи не бути. Чомусь була наївна, що коли люди розходяться, то вони можуть залишитись хоча б людьми. А вони РЕАЛЬНО виявляються покійниками з минулого життя. І ви навіть не говорите. І тому всі твої принципи впринципі йдуть в тар-тарари " я буду казати привіт", " я нікагда нічіво такого", "ми будемо достойними".
Життя насправді таке інше, що просто таки біжи кричи. В ньому ви насправді маєте падати сотню разів, щоб підніматись, щоб підніматись все вище і вище. Життя таке дурне, треба бути собою і любити всеее. Свої чокери, пірсинги, всі кольорові губи, окуляри, браслети і сережки. Життя таке важке, де ви працюєте по 10-12 годин і западаєте на свого чергового пацієнта. Життя таке дивне, коли ти хочеш танцювати і лише танцюючи ти віддаєшся собі, себе, повністю, до останньої краплі.
Життя таке дивне, бо воно твоє. Твоє повністю. А ти дивишся по сторонах і шукаєш, себто боїшся, суддів і тримаєш свою неадекватність при собі, щоб інші не запідозрили. А весь кайф все ж таки бути собою. І нарешті перестати бути жертвою, жертвою інших людей, жертвою обставин.
Перестати себе стопити і зводити на нівець. Звучить тупо, але потрібно інколи писати погані тексти, інколи напиватись не в тему і халявити. Але такі зупинки потрібні для того, щоб далі зібратись і писати/робити/біги, а не лежати дивитись в стелю і з пустими очницями не розуміти себе. Для того щоб щось нарешті робити, а не як німа не могти вимовити ні слова, не як сліпа не могти написати жодної букви.
Немає коментарів:
Дописати коментар