всьо ок

Я перестала ходити в той магазин через кілька днів. Так, він найближче був розташований і з усіх 6 працівників, зачитували по обличчю мене вже 4. Але згодом, невже у них не виникає питання, чому я щодня маю щось купувати? Звідки в мене гроші та чи одна пляшка вина у п'ятницю, та ще одна у суботу, це не забагато? Я відчувала їх погляди старших сестер та матусь. Чи це вже мої вигадки? Я перестала ходити в той магазин, і тепер, щоб обдумати меню на вечерю мені потрібно було більше часу і бажано було не відкладати це на останній момент, бо колись я могла згребти солодощі на полиці і назвати це вечерею, але зараз лише при думці про шоколад чи цукерки більше верне.

Спершу це здавалось чудовою грою і солодощі були запорукою хорошого настрою. Потім були люди, потім трохи наркотиків, але після екскурсії у барліг бариги та варників, мені не зайшло.

Далі, тобто зараз - стадія алкоголь. Хоча я вже собі думала поставити акваріум з кроками від вина, але зайві питання ні до чого. А викидати кожен раз сміття з пляшкою не є такою великою проблемою, адже ніхто не стежить за твоїм сміттям. Напевно. Хоча інколи, коли несу ті пакети, пляшки та все те, що я намагалась відтермінувати викинути, в мене виникає ідея викинути пакунки по дорозі до сміттєвих баків. Отак просто, серед стежки, ще і тріснути, щоб розлетілись навкруги. Думка зникає -  пакети потрапляють у сміттєвий бак.

Я перестала з'являтись на очі тим продавчиням, але це не стосувалось супермаркерів навколо. Ти можеш годину витріщатись на касиршу або тітоньку за прилавком - вона нічого не зробить тобі, якщо не підходити ближче ніж на 10 метрів, бо ти не в полі її "компетенції". 

Стелажі з продуктами пропонують безмежний вибір особистого простору для інтровертів. Ти можеш втупитись у етикетку лапші і навіть якщо через тебе не можуть пройти - у тебе залізобетонний аргумент - ти в навушниках і піклуєшся про своє здоров'я. З іншого боку, якщо людина почала протестувати з гучністю реактивного літака завжди можна витягти з себе "перепрошую".

це не все.

Сон все ще не приходить до мене вчасно. Будильник на 6.20 - відхилено.  6.30 - чооорт. Коли через 10 хвилин телефонує Соломія, я сиджу ще хвилини дві. Не помилка? Вона? Щось сталось? Щось з приводу роботи? Та ні, ти що! Вона ж геть не тому завжди дзвонить!

- Ало. Щось про те, що захворіла і залишиться вдома.

- Угу, звісно, лікуйся. 

Я теж так хочу! 

Іду ставити  чайник. Треба щось зробити  з волоссям, дарма лягла  спати з мокрою головою.

Нічого, потерпи. Ще 9 робочих годин і ти повернешся додому. 

Ей що? Я  навіть туди не приїхала! Чорт.

У салонах маршруток люди сідають і стають безликими, а маса, що стоїть, кипить над ними штовханиною, мальованими губами, бровами, квічастими хустками, фиркаючими габаритами так званих тітоньок ( навіть вони втопають у цій кашляючій крехтячій масі з поодинокими криками ей! ну та куди?!), засмальцованими целофановими пакетами  з ледчутним запахом їжі та чорними навік руками, що їх тримають і передають туди, вглиб, щоб не потовклось. Маса закипає у маршрутках та неохоче розділяється випливаючи за її межі на зупинках, а потім з смачним "цмок" вліплюєтсья назад і втрамбовуєтсья підскакуючи на лежачи поліцейських та дорожніх ямах. А ввечері, коли поки що всім не вдалось поєднатись, у маршрутках затаюються спокій та тиша, в якій в такт руху по тих же самих ямах, безликі індивідууми качаються на сидіннях. Я вивчаю райони, вулиці та кіоски за вікном, намагаючись зрозуміти, коли стало так темно  і що за блакитно-рожеві пасма лежать у пухкому небі.

Вже кілька днів мій розпорядок складається з: добратись на роботу, дожити до обіду, дожити до закінчення дня. "Ти заслужила всього, що ти хочеш" "якщо тебе, щось не влаштовує - ти можеш це змінити". Легше сказати ніж зробити, коли "не буде за що жити" єдина думка, що висвітлюється неоновою вивіскою у твоєму мозку.  А тим часом хтось пише книгу, хтось опублікував видання і виграв премію, працює і тащиться від своєї роботи, не шукає нікого і ніщо. Ніщо. Нікого. Кого?

Затикати собі рота і не говорити жодних банальних дієслів. Відкривати собі очі і стерти з лиця обурений вираз "та я нікого не чіпаю, нічого мені не боляче". 

Оце "мені не боляче" вже зводить мені вилиці і кутики губ починають сіпатись від напруження, швидкий потік слів та високу тональність приховувати за дурними жармати та сміхом. Ні, нічого, все гуд. Тільки от нікого не хочеться.