Це життя

Кожного разу писати щось дууже особисте спокійно не виходить. Текст або плюється нецензцрщиною і злобою або сомплями і сльозами заливає. До решти, писати щиро не виходить, бо своїх почуттів соромлюсь. Та ще і читають мене найближчі. І тут також я знічуюсь, але, чорт,  чому б і ні?

Мені сьогодні легко. Вчуся дякувати за все і бачити плюси. Скажете діч? Согласна. Але нещодавно дізналась твердження, що Всесвіт нейтральний і те, що ви від нього хочете, це і отримуєте. Але є кілька нюансів:
-ви не маєте боятись того, що ви хочете.
- маєте купити "щасливий квиток".
Найчастіше головною перешкодою, щоб отримати жадане, є ваш страх. От я ще з 3 курсу "шукала" роботу. В мене висіло резюме на сайті, я робила кілька спроб і на тому все заглохло на 1,5 роки.
Чому? Бо мій страх і не бажання працювати загороджувало моє прагнення знайти роботу. Будь-які думки щодо неї перекривались "а що з навчанням? Я злечу з стипендії! Я не потягну ще роботу! Мене виженуть. Я не справляють. А якщо мене візьмуть, а я нічого не вмітиму?". Така діч роїлась в мене в голові, але на підсвідомому рівні, я собі не зізнавалася, що до чортиків боюсь піти працювати. І Всесвіт це розцінював як відмову. Тож роботи я так і не мала.
Але коли псіханула і сказала собі, що хоч на літній період робота мені таки потрібна - вона знайшлась за тиждень.
І звісно мене зараз кидає в страх через багато причин навчання/робота, життя і тд. Але пораз з собою потрібно говорити.

Другою причиною, чому у вас не виходить щось отримати, є  відсутність Ваших дій для цього.

маленький анекдот:

---
Один человек мечтал выиграть в лотерею. Каждый день он приходил в храм вставал на колени и просил Бога:
- Господи, помоги мне выиграть в лотерею!
Прошел месяц, второй… Однажды человек, как обычно, пришел в храм, встал на колени и стал молиться:
- Господи, ну дай же мне выиграть в лотерею! Ведь другие выигрывают. Что тебе стоит?!
Вдруг над его головой раздался голос Всевышнего:

- Да купи же ты, наконец, лотерейный билет!
---
 Для того, щоб виграти в лотерею, потрібно купувати лотерейні квитки. Так і з роботою, щоб знайти - треба шукати можливості. 

Але ми тотально не бачимо можливостей через страх, що не впораємось з завданням чи через лінь. 

А ті, хто хоче мати все і не "напрягатись" 

Мають ознайомитись з Законом збереження енергії. Він гласить, що вся енергія що ви віддаєте ( у вигляді позитивних емоцій, дій, або зла і незадоволення) повертається до вас назад. Ніщо не виникає з нізвідки і не може зникнути в нікуди - енергія не розсосується, не випаровується, вона конвертується і світ, і колись повернеться. А чи це буде "ляпас" чи "подарунок" вирішувати лише вам.

А халяви не існує, гроші не зваляться з небес і не пійдот успех просто так.

 про Всесвіт, наші бажання і енергію

Я відчуваю, що готова піти на побачення. Не тому, що мене потрібно вигуляти чи  хочу подивитись на інших. Відчуваю себе готовою до нових знайомств, нових людей в моєму житті.
Колишні стосунки не те щоб залишили шрами, а показати мені мене. 

Мене ту, що хотіла за їх рахунок самоствердитися, підняти самооцінку, отримати захист і перекласти свої проблеми на іншу людину повністю. Хотіла  заховатись за плечима хлопця і сказати "я в хатинці" і щоб мене ніхто не чіпав. Але разом з своєю руйнівною невпевненістю я була егоїсткою. Мені не вистачало тепла і присутності іншої людини, такої важливої людини, в моєму житті і я бачилась з хлопцями-друзями. Насправді тільки зараз розумію, що це не гарно і не нормально. Я сама порушувала "правила зустрічань". Та розумію, що мені це потрібно було. Щоб дізнатись яка Я, щоб зрозуміти, що моя мова любові  - Час. Саме тому мені надважлива не так присутність коханої людини поруч 24/7, як якісний час, який ми разом проводимо: прогулянки, кіносеанси з реальним переглядом і обговоренням кіно, смачні вечері під час приготування, яких дізнаєшся чому твій супутник просто ненавидить моркву, час виділений лише длях двох - справжній признак для мене, що мене люблять і бережуть. Але його не було.

Ще зрозуміла, де чинила неправильно і що є для мене неприйнятним. Напевно, попри всі наші мрії ми самі знали, що врешті не будемо разом, бо Такі наші подальші стосунки або лише  калічили нас, або не були б справді довірливими і щирими.
Ми не зближались. Та і мій партнер зовсім не був готовий до серйозних стосунків (це не докір, просто констатація факту).

Ми в своїх стосунках були дві невпевнених в собі, але досить амбіційні, людини, які сподівались, що Інший з нас залічить, долюбить, доласкає, доспівчуває. 

Ми переклали один на одного всі життєві сценарії батьків, попередніх стосунків: ну знаєте, він/вона мені зраджуватиме, він до мене погано ставитиметься, він/вона нехтуватиме мною, а дівчина повинна то, а хлопець повинен то. І хоч не хоч це все руйнувало нас, наші стосунки і світ навколо. Це руйнувало приватне життя, простір для свого іншого життя, адже передавались паролі, читалися переписки, вияснялись деталі та звучали виправдання, а ще сюди додавалась дружба з колишніми/ймовірними. МАМА МІА.

 Розумію, що з позиції обох це була (свідома чи ні) невпевненість в своєму партнері. І можливо б в нас все вийшло, але ми були молоді, зелені. 

Ми не знали, що будувати стосунки треба вчитись, так само як вчаться їздити на велосипеді чи готувати. Що щасливі пари формуються після кількадесят збитих колін, пройдених і обговорений сварок, після вечері з кількох згорених чи пересолених страв. Що свої стосунки будуються не на сценаріях життів інших, а на власному бажанні будувати і прожити своє життя. 

В цих стосунках  я заїхала лобом об асфальт, здерла всі коліна і нажувалась трави з сомплями після них. Але це досвід, а досвід мало буває схожим на ванільне морозиво.

Тож я щиро дякую моєму Ігору за всі прекрасні моменти. Я завжди пам'ятатиму його щиру посмішку і великі руки, що обіймати і захищали. Я дякую і за школу життя, що пройшла в стосунках. Дякую за всі погані моменти, бо вони потрібні були, щоб ми чогось навчились, але цей урок ми обоє закінчуємо з "двійкою" в щоденнику життя. Ну що ж це також оцінка.

І я готова, готова рухатись далі. 

дівчатка такі дівчатка

я дуже люблю чуттєві фільми, від яких в голові клацає і ти вибудовуєш зв'язок з іншими, анологію, і в тобі в середині починає щось відгукуватись. Я дуже люблю чуттєві фільми, щось з початку нульових, щось українською з глибоким голосом диктора і з ноткою хатактерної драми в голосах актрис. Я дуже люблю чуттєві вільми, а ще дужче Сашку,за те що радить їх. За те, що знаходить і відчуває. Так сталось і з "Посмішкою Мони Лізи".

Історія схожа з фільмом "Спілка мертвих поетів", але про дівчат і жінок. В "Посмішці" правда розкрита не лише історія як вчитель впливає на студентів, що приносить в їхнє життя, а і що Учитель за людина, його внутрішнє.
До решти вчитель Кетрін Вотсон навчила і показа і мені дещо...

Як легко погожуватись з загалом, як інколи навіть перед собою не можливо відстояти себе.
Як важко бути першим в чомусь, бути новатором, бути з прогресом.
І на цьому все, зрештою я ж не звіт після перегляду пишу. Зараз важко щось навтіь видобути з себе, бо все ідеально лягло в мені.

Лягло про страх чогось нового і біль своїх невдач, лягло про вимушені стосунки, які б не варто було продовжувати, а я продовжувала не прислуховуючись до себе самої, що мене це не влаштовує. Бо ж як? Все має бути саме так - Ти маєш вийти за нього заміж.
Лише на задвірках свідомомсті, щось тобі кричить "агов, хоч собі не бреши".
Не брешу, тепер не брешу,але перед цим стільки довелось покривалятись і позривати гримас. Щоб потім стояти і пальцями намацувати своє лице. І пізнавати себе. Вперше.
Мені гірко визнавати, що я жила у світі ілюзій: що я любитиму своїх близьких настільки сильно як колись і що це не змінно, що я завжди матиму одні й ті самі смаки, що я матиму незміний стиль і характер - я константа.
Здавалось, визначити перед самою собою набір своїх якостей, недоліків, вподобань було б достатньо. Здавалось, що визначити свої похідні карактеристики значить знайти/здобути/ саму себе. Завалось, що ж цим набором можна було б іти хоч на ринок продавати і купувати людей, положення в світі та запити. Бо ж вище голови не стрибнеш? Бо ж хто на тебе таку подивиться? Бо ж ти не зможеш вирватись з свого міста?

Але виявилось, що все глибше, виявилось, що життя це як стрибнути в колодязь. Стрибнути і кричати від страху. А щоб роздивитись деякі речі потрібно подивитись звіддалі. Я дивлюсь і розбираюсь, але поки це схоже на діч. І ця діч мене пожирає. Ну, та, звісно, авжеж.
Все що в мене є  (чи чого в мене немає) це головний елемент. В мене є я, Я? Але є і величезна дірка в ребрах. Звіть тигрів і хай стрибають крізь мене, я буду замість обруча, бо нутро здається і палає.

Бо я здається нічого не знаю. І з такою частотою як я це пишу, я б вже могла хоч чогось навчатись. Їсти кашу як вперше, відчувати тріпи сидячи на пуфі в ТЦ, хапатись за нирки і вити в середині себе, а потім бути до біса сучкою за приємними розмовами. Все для мене далеке і ніби фальшиве на смак. Солодке вже не приносить задоволення як такого, просто розумію, що цукор всьому голова, але не кайфу. Алкоголь? Господи, я здається, від нього стаю ще тверезіша. Уже не приходить під ним розслаблення і приємний політ фантазій, здається на цей наркотик я перевищила ліміт.

 Хімічні сполуки? Сама від них відомляюсь, бо КАРЛ вони нічого не дають тобі нового, а лише вивільняють енергію, в даному випадку стимулює роботу Центральної Нервової Системи. Чувак, іди, бляха, стимують свої ЦНС якось по-іншому. Бо це діч.
Але тепер є проблема. Позбувшись стількох радостей, що тепер приноситиме задововлення, - думаю я, коли лежу твереза після пляшки рожевого напівсолодкого.

Що тепер? 

Можна спробувати приняти на віру вченння Вед. Піти по висхідному шляху розуміння суті світу: я безсмертна душа, яка заключена в колі перероджень, і яка зараз перебуває в енному тілі. Можна спробувати їсти лише овочі та фрукти, почати серйозні медитації та служіння "Верховному Богу".
Можна кинути навчання, кинути роботу, яка не приносить заробітку. піти в офіціантки і постійно шукати своє.
Можна сидіти на спідах, пити, почати писати вірші, про які казатимуть "дірьмо палнейше", але в угарному екстазі аплодувати.
Можна. Мені все можна. Питання: а треба?
І дірка в середині лишається, намагаюсь її замазати/заліпити підручними засобами і помадою на губах, але чи цього досить?

13 причин чому

Хотіла написати про булінг, але вийде про згвалтування.
"13 причин чому" найймовірніше продовжити чому.. я вчинила самогубство.
 Це серіал, який складається з 13 епізодів і розповідає уривки з останніх двох років життя дівчини підлітка.
Серіал важкий, і не тому що занудний, а тому, що змушує багато над чим задуматись.
Перше, це депресія. Бувають люди емоційно не стабільні, бувають дуже чутливі. Але це не привід називати іх істеричками зазвичай і казати, щоб вона "успокоїлась". Ханна Бейкер була така, вона була чутлива, але і те дірьмо, що випало на її (хай буде по-вашому) вигадане життя, не кожеш зможе пройти. Вона дійсно впала у депресію, і жаль, що її 13 причина самогубства не надала її стану особливого значення.
Друге, це стосунки з людьми. Соціалізація мать її. Новеньким завжди важко влитись в колектив, а діти-підлітки ще такі наївні. В фільмі вона в свої 15-16 вперше поцілувалась. Навіть не буду порівнювати з нашими "молокососами", які вже лижуться і сплять у 12. Простіть мою французьку і консервативні погляди на мораль.
Ханна наївна дівчинка і за це вона платить сповна, а ще вона стає розмінною монетою у таємницях інших підлітків, які або приховують свою суть, або намагаються поховати своє дірьмо.
Тож третє і буде мораль чи правило "як треба". Чесно? Я ще його не засвоїла: все ще виправдовую негідників. В мене як і в дюжини тих уйобків не виробилось правило як можна і як не можна. Люди ниці і за будь-якої хорошої можливості намагаються викрутитись. Але треба завжди відчувати межу між: мені погано і як я не можу вчиняти ні в якому разі, ніколи. Я часто виправдовую це в собі та в інших.
Четверте, це думка людей про тебе. Знаєш? Нахуй її. В жопу її. Ханну вона довела і зробила дуже слабкою. І чесно, іннколи так треба промити собі мозок і загадати "нахуй всіх" - роби як знаєш. Інколи цього так не встачає.

І чесно, я не заплакала в кінці, коли вона порізала собі вени і померла. Можливо, не заплакала, бо не можу зрозуміти і до кінця провідчувати, ЩО вона тоді пережила. Але я б і не хотіла.
Ханна  виявилась доброю милою дівчинкою, яку потім несправедливо назвали шлюхою і знущались, потім її подруги зрадили заради популярності і збереження свого статусу, а після того її зґалтував один мудак.
Знаю, опис просто діч. І можливо мені навіть не варто було його дивитись, бо як каже одна людина " я дивлюсь лише те, що приносить мені позитив, не хочу дитись те, що принесе мені одні страждання".
Так, це стражданння, так це діч, але я, певно, ще не навчилась жити суто для себе чи розуміти щось глибше, щоб змогти так само. Мені потрібно вчитись, мені потрібно створювати свої моральні принципи (як би вульгарно не звучало) і відчуваю, що лише з одни книжок була мало користі.

Ханна Бейкер була слабкою і її зламали. Але найстрашніше це зґвалтування.

Знаєте, і тут не обійдеться без життяєвих випадків. В мене був один раз, коли я не хотіла цілуватись з хлопцем, але він постійно мене змушував, він вважав це гарною грою і робив жести, до чого більшого. І коли я від нього таки відбилась і мало не закричала, він сказав фразу "та чо ти, навіть якщо б я тебе згвалтував, я б все одно завтра приїхав до тебе і запитав як ти".

Так от, не знаю чи він серйозно тоді чи жартома, але мені треба було послати цього йобаного мудака ще тоді, але  я просто злякалась. І чесно, ще досі його виправдовую, і з того моменту (пройшло багато часу) не часто це згадую.
 /////Я знаю, що рідні, які мене читають дуже зтривожаться, але все нормально, він мені нічого не зробив і психічної травми я не отримала////
Але факт, навтіь я цього уйобка виправдовую, бо здебільшого, 89% часу він був нормальним моїм знайомим, про якого я б так і не подумала.
Так от, якщо ти читаєш зараз це і вгадуєш себе, то знай твоє "я б запитав як ти" засунь собі в глодку і не дихай. Бо знаєте, насправді свій випадок я не вважаю насиллям по суті ( хоча може і неправильно),

але кожна третя жінка у світі стикалась з фізичним чи інтимним насиллям з боку іншої людини. 

І це страшно, а коли тобі про це розповідають, це ще страшніше. І в цьому випадку, ні, я не обираю солодке незнання жаху, адже воно не врятує.
І хочеться кричати на весь світ про дівчаче обрізання, про зґвалтування та булінг в школах. Господи, мені хочеться захистити тих всіх слабких та розгублених, але я не знаю як. І сама пораз почуває себе такою. Світ жорстокий, і щоб там хто не говорив, він перш за все жорстокий до дівчаток. І від цього гірко. Сподіваюсь, в майбутньому я не закину цю думку і якось таки зможу допомагати таким.
П.С. А серіал такий, про життєве дірьмо, людей уйобків та про те, як не варто чинити. Чувак, здатись? Це не вихід.

А яку дірьомову таємницю приховуєш ти?

Проблема не в тому, що ми знаємо про страшні і неприпустимі речі, проблема в тому, що ми їх робимо. Я пізніше напишу публікацію про булінг -  знущання і цькування дітей в школах, про самогубства і про свій власний досвід. Чомусь ці речі мене дуже зачіпають за живе, чомусь щось в мені кричить про такі випадки.
Знаю, що деяким було дико читати попередні пости про насильство над жінками, про депресію тощо, але страшніше для мене те, що ми з цим зіштовхуємось кожного дня. І пораз ми аж ніяк не є в ролі жертви.
Згадуючи свій шкілький досвід, тішки анонсую: я була в числі тих, хто завдавав образ та принижень іншій особі. Я була з числа булерів. Найстрашніше, що я не усвідомлювала своєї нищівної ролі. Чесно? Зараз з жодних моїх однокласників, не згадає особу, яку ми цькували.
І це страшно, адже можливо ми зламали її життя.
Я зараз дивлюсь серіал "13 причин чому" про дівчину-підлітка, що вчинила самогубство, і розумію добіса багато.

Насправді в нашому житті мало важить ( чи має мало важити) хто з якої сім'ї, хто якої орієнтації і в кого які прибутки. Але це пораз так важко розуміти. Так важко. Для мене як відкриття істини пости в Інстаграмі деяких зірок, які не прагнуть порносамопрезентації, відкрито вірять в Бога чи іншу вищу силу, і які не цінують бутафорію. Здається, що вони знають якусь важливу істину, яка поки що закрита для мене.
І це знову ж таки так важко. Ми всі чогось боїмось, є в полоні якихось стереотипів та обмежень. Я в такі моменти відчуваю фальш: за чимось женусь, щось комусь показую/доводжу, усміхаюсь і фарбую губи, а потім як тільки всі не бачать я падаю від жахливого болю в плечах. Важко. І це не означає, що я страждаю через когось/через щось. Просто між розумінням себе, цього світу та правильними діями так важко знайти дорогу. Так важко пораз відмовитись від бутафорських речей, бажання популярності чи бажання комусь щось довести.
Постійне Я, Я, Я насправді вибльовує тебе самого в канаву.

Мені справді важко пояснити себе, своє ставлення, але такі "тріпи" змушують розкопати щось глибше, і пораз не найприємніші речі.
Дещо, з того що я пишу, не одноразово викликало жах у головах читців. Я не знаю, хто ви. Не знаю здебільшого, але уявіть настільки все глибоков нас закопано.
І я не можу припинити в цьому копатись, розбиратись. Це може бути прихована моя сторона, це може бути те, що б ви про мене ніколи не подумали, чи не хотіли знати, але якщо ви вже тут, тоді слухайте.

Пораз ми робимо паскудні речі, такі паскудні, що ми хочемо, щоб ніхто в цьому сраному світі про це не знав. Але вони знають. Завжди є люди, які про це дізнаються. І  урок лиш один: правда може бути нікому не потрібна, але вона таки колись восторжествує, тож чиніть по-совісті, Господи, чиніть так щоб вам не довелось жити все життя з дірьмовою таємницею всередині.

П,С,
Я дійсно тільки зараз зрозуміла як дірьмово ми з нею вчиняли. Жертвою нашого булінга була дівчинка Саша. І я сподіваюсь ми не зламали їй життя.

не поспішайте або чому ми починаємо любити оливки

Тема дорослості дуже знайома нам 21-річним ( ну по крайній мірі нам так здається). Здається, що ми вже скуштували сповна цього життя і ніяк по іншому аніж "дорослі" нас тепер не можна називати.
Та в цьому помилка і не тільки нашого покоління. Помиляються так всі.

Але перед викриттям нашої помилки треба розібратись чому ж ми таки починаємо любити оливки?

Спершу було так: ви їх спробували в енному віці і фиркнули "гидота, ніколи  їх не їстиму", але от уже вам стукає 20, 23, 25 і ви починаєте зиркати з непідробною цікавістю на баночки з оливками у супермаркеті і таємно про них думати. А одно дня зриваєтесь і як сильні і незалежні куштуєте їх знову і ... о диво, вони виявляються не такими гидотними як колись.

Чому?

Напевно, тому що наші оцінки речей  в дитинстві були зроблені лише з погляду " на стільки вони нам приносять задоволення". А негативні оцінки деякі речі отримали від негативних обставин, в яких ми знайомились з ними ( всі пам'ятають як їх змушували їсти суп?).
І тому через дитинне бажання задовлення ми не змогли тоді розсмакувати пікантний, трохи терпкий смак оливок.
(Хоча кому я брешу, я не знаю який смак в оливок - я їх все ще не їм. 
Але тепер уже не табуюю - молоко, каву та борщ.)
В дитинстві ці всі речі, як зрештою як і кусючі светри та шапки, не приносили мені задоволення. Я хотіла лише насолоджуватись - цю потребу ідеально задовольняли цукерки. Тож ми в дитинстві керуючись лише цим бажанням гуляли без шапок, стрибали по калюжах, могли нічого не їсти окрім цукерок і навідріз відмовлялись від підозрілих, але як казали дорослі, таких важливих і корисних продуктів та речей.
Та щось змінилось.

Що?

Ми набрались трохи досвіду. Ми впізнали, що окрім Хочу є Треба. І це треба спонукало нас поводитись більш обдумано ніж в дитинстві. Аби не так то зараз всі б продовжували вечеряти найсолодшими цукерками і ходили б на роботу в піжамах ( ну аби взагалі на неї б ходили).
Цей стан називається дорослішання.

Я доросту до енного віку і стану дуже дорослим!

Однією з наших помилок є те, що віку коли ви остаточно і до кінця подорослішаєте - не існує.
Не можливо переступили позначку в 21, 25, чи 30 років і стати супер-пупер дорослим. В цієї штуки немає закінчення, адже насправді процес дорослішання це процес навчання і набуття досвіду.
Вчитись ніколи не пізно, чи не так? Головне потім застосовувати свої знання і діяти спираючись на досвід.
І тому людина у 21 не може сказати, я вже доросла/дорослий. Дорослість це насправді не тоді коли ви закінчили школу, вуз і знайшли роботу. Дорослість полягає знову ж таки у навчанні та набутті досвіду. І ті хто зупиняється в тих самих 21, знаходе роботу і каже "всьо, мені нічого не треба, я дорослий", насправді не живе, а лише задовольняє капіталістичну машину нашого світу, яка говорить людям: Зупиніться, будьте дурними, не розвивайтесь, просто заробляйте гроші і витрачайте їх на їжу та інші речі побутового вжитку, не вчіться, вам не треба, ви вже дорослі. Просто споживайте і продукуйте. Споживайте і продукуйте.

Я слішком стар для етого

Тож виявляється, що ви ніколи не станете занадто старими. Занадто дорослими. Ви просто не зможете діяти "як колись", адже вже маєте досвід і оцінюєте з погляду набутих знань.
Так, наприклад, я  в 30 років не зможу гарцювати у фан-зоні під Бумбокс. Бо знаю, що в тому віці я цінуватиму більше комфорт і особистій простір, ніж кайф від спільного виконання пісні з незнайомими людішками. Я роблю цей висновок на основі свого досвіду і своїх бажань. І в цьому заключається гармонія.
В тому, щоб не вважати себе "супер дорослим" та не "поводитись як дитина".
Баланс між Хочу і Треба має завжди зберігатись.

Адже пам'ятаєте транзакційний аналіз Еріка Берна? Він розглядає три еґо-стани: Дорослий, Батько і Дитина.Так от людина завжди вступає в контакт з іншими людьми у одному з цих станів. І всі вони потрібні і важливі, але найстійкіший стан з них - Дорослий. Цей стан характеризується тим, що людина в ньому отримує інформацію, аналізує її і на основі цього приймає рішення для найефективнішої взаємодії з навколишнім світом. Тобто це баланс між Хочу і Треба. А от коли переважає стан Дитини, в якому людина маніпулює, капризує, але разом з тим є занадто відкритою та емоційною, чи Батько, коли людина всіх повчає, виховує та є постійно впевнена в своїй правоті.

Тож, що я хотіла цим всім сказати. 

Абсолютної дорослості не існує, і ви фактично все життя перебуваєте у стані "дорослішання" - набуття досвіду і вмінь. І це прекрасно. Це означає, що ви не старієте, в просто вичитесь чогось нового.
І тут дійсно важливо вчитись, а  не зупинятись на місці і вважати себе супер-пупер дорослим.
А ще важливо ніколи не забувати про свою внутрішню дитину в цьому процесі. Адже без неї ви будете тією самою бабулькою/дідулькою, які всіх повчають і розказують, що "маладьош нікуда не годицця". А ви ж цього не хочете, пра?)

П.С Чому я вагалі почала цю тему? Просто сьогодні у мене в руках дивним чином опинилась кружка з кавою. Я хотіла пити і зовсім розкреїлась без сил, а на роботі потрібна була енергія. Тож переборовши свою нелюбов до досить гіркої та несмачної кави, почала її сьорбати, бо ж отримаю енегрію!!. Що я вам скажу? Жодного результату.
Тому інколи варто слухати свою внутрішню дитину і не піддаватись на всі ці "вона наповнить тебе силами", " всі жити не можуть без кави", " такий заряд енергії". Я не хочу і моя внутрішня дитина не хоче піддаватись у кавове рабство ( з якого розказуть потім важко вибратись) за якусь там енергію. Знаю, що вона в мене і так візьметься, навтіь без кави. А залежностей у мене і так вистачає. Тож не знаю як ви, а моя внутрішня дитина перемогла, і я не готова пити каву, так само як і їсти оливки.

Дорослішання прекрасне, але в міру.

А в тебе є #обличчядепресії?

#faceofdepression

з таким хештегом у Facebook "гуляє" багато моторошних історій. Моторошних, бо знайомих до коліків.
Його запустила вдова лідера гурту Linkin Park Талінда Беннінгтон. Після його самогубства вона запостила відео, на якому зафільмовано як він грається з своїм сином, жартує та усміхається за 36 годин до самогубства.

Відео вона підписала "у депресії немає обличчя чи настрою".

І насправді це така глибока тема, що в ній можна втонути. Я почала писати цю історію лише тому, що прислухалась порадами психологів щодо таких історій, де люди діляться негативним досвідом чи своїми почуттями.
Вона зазначають, що поширення історій #faceofdepression або #янебоюсьсказати це палка з двох кінців. Адже з одно боку люди діляться такими історіями та розуміють, що вони не одні перед загрозою, проблемою і тд, а з іншого боку такий масовий викид негативу може призвести лише до погіршення ситуації.
Так прочитавши історії розвитку і переживання депресії двома людьми на яких підписана, я полізла читати далі. І знаєте, не робіть так ніколи. Зрештою, вам немає різниці до чужого життя, а споглядати чи читати про чужі страждання - зайве. Повірте.
Бо зразу проходить аналіз причин, можливостей і свого життєвого досвіду з приводу таких ситуацій. І звісно мозок швидко і хворобливо їх знаходить і ви починаєте себе жаліти чи справді думати, що у вас депресія.

Чому краще не жартувати про депресію?

Бо це хвороба жахлива, жорстока і глибока як провалля. Людям лише одиницям вдавалось перемогти її самим. Більшості в випадках депресії потрібно звернутись за професійною консультацією і пройти курс лікування, бо по-іншому ніяк.
І це насправді страшно. Страшно як люди розповідають і ти бачиш цей парадокс: людина може виходити заміж чи подорожувати чи виховувати дітей-лапуль, а в середині неї може бути пустка і жодного сенсу життя. Вона може усміхатись, жартувати та говорити про плани відпустки за кордоном, але сенсу того всього вона не бачитиме. Тільки от ви про це наврядчи дізнаєтесь, навряд чи дізнаєтесь про панічні атаки та сльози, що душать її вночі. Адже як тільки вона вам розкаже ви порадите їй відпочити, не нервуватись та позитивніше дивитись на життя. І взагалі "це ніяка не депресія, просто тобі немає чим зайнятись".
Цим люди тільки віддаляють від себе хвору людину, ізолюють її ще більше і приводять  до погіршення ситуації.
Страшно,але я сама така була. Коли близький друг мені зізнався, що за його постійними досить дурними жартами стоїть темна безодня і пустка, що йому насправді страшно і злісно, а я просто не знайшла, що відповісти. Перша моя реакція - тікати. Адже зрозуміла, що  не можу допомогти, хоча намагалась давати тупі поради в стилі "всьо буде гуд, от пройде трохи часу". Тільки тепер  усвідомила провал своєї тодішньої промови.

На майбутнє: просто слухайте і скажіть, що ви готові підтримати людину (якщо дійсно готові). А так просто слухайте. І закрийте собі рота. Жодних тупих порад чи нівелювання проблеми.
Просто слухайте.

Просто уважного вислуховування моїх переживать та чужої підтримки мені не вистачило одно разу. Минулої зими. Не скажу, що це була депресія. Адже в легкій формі вона триває близько 4-6 місяців, а в мене той стан тривав 1,5 -2 місяці.Але все ж..

Що було зі мною?

Тотальна хандра чи по-іншому відсутність будь-яких глобальних бажань, стан пригніченості. Сірість буднів, і не тоді коли все повторюється і все нудно, а тоді коли ти не бачиш сенсу прокидатись завтра. Перед очима не поставало і не турбувало ні навчання, ні сім'я, ні кохана людина. Хоча по при це я продовжувала спілкуватись з сім''єю, ходити на пари та переписуватись з хлопцем. Просто все перестало бути важливим, приносити задоволення. Я робила то на автоматі. Хоча якісь паростки усвідомлення до мене приходили, коли ділилась своїм внутрішнім станом з друзями та хлопцем. Але мене зразу закидали порадами і своїми версіями "мого поганого настрою" і я погодилась і перестала пояснювати і розповідати людям, що зі мною.
 Хоча  в середині я готова була вити та лізти на стіни від тотального пожираючого відчуття пустки і агонії.
Я не думала про самогубство: занадто слабка чи егоїстична для того, але разом з тим  в той період я і не задумувалась про майбутнє. Мені було абсолютно всерівно, хоч би бомба вибухнула в моєму місті.
А вночі я по раз прокидалась від панічних атак, інколи вони наступали як тільки  лягала в ліжко. Серце починало вилітати в з грудей і я знала, що щось погане станеться, щось погане станеться, обов'язково, але не знала ЯК це пережити.

Чесно як зараз згадаю сама починаю нервувати і хвилюватись. Це страшний стан і страшна хвороба. Пому більше не хочу читати про чиїсь випадки депресії і згадувати свій.
Зараз більше усвідомлюю, що треба бути добріше, адже поряд з вами може працювати/вчитись/жити людина, в якої чорна прірва в середині, і по раз все що ви можете зробити це вислухати і бути трішки добрішими. Трішки і, можливо, чиясь діра в грудях стане меншою.

Детачка, єто не жизнь

Я сиджу на теплій кухні, лопаю торт чайною ложкою прямо з коробки та варю какао (перше в моєму житті). А ще лакомлюсь на молоко, яке просто ненавиділа в дитинстві. Потихеньку в голові виникає питання: Чи ж це не рай?
"Ні, не рай" - підказує мені мій мозок.
Але ЧОМУ?
Наш перфекціонізм, ідіотизм або ще там щось, що також закінчується на -ізм разом з егоїзмом заважають нам насолоджуватись життям.
Постійно хочемо краще, вище, красивіше, як у сусіда, а взагалі-то ще крутіше ніж в нього. Заздримо і вичитуємо, що задля реалізації бажань потрібно давати посил Всесвіту. І ми посилаємо і хочемо, а потім невситимими ротами ще хочемо і ще посилаємо. А Всесвіт вже не витримує, просить, щоб люди перестали на нього мастурбувати. Адже пусті балачки і "посили" без дій ні до чого не приводять, хоча задоволення від мрій про реалізацію  ми отримуємо. Тож знову бажаємо і робимо посил, чим самим просто задрочуємо всесвіт і людей навколо.
А потім займаємося пошуком себе, власного я. Так ніби те я, це діамант захований серед гівняної буденності. І от ми шукаємо, шукаємо. Вдаряємось у буддизм, ревне християнство чи зачитуємо Веди до дірок. І не знаходимо. От повірте мені. Дитині, яка з книжок хотіла отримати відповідь "як стати щасливим", отримати відповідь "який сенс життя" та дізнатись "хто це Я?" Реально мені в голові сиділо читання книг, Вед,  переосмислення життя, стосунків та приходило навіть розуміння колеса переродження.
От тільки знаєте що? Там ніде мого я і близько не валялось.
А знаєте чому? Бо оте Я ви не знайдете, не зустрінете, його треба чорт забирай виховувати в собі і ростити. І це ще не факт, що воно буде блискучим як діамант. Бо ви ж ніфіга не робите, щоб стати краще, мудріше, добріше. Лише бажаєте цього ( ну пам'ятаєте про мастурбацію на Всесвіт?). Так і я настільки вдарилась в усе це, що вважала кожну тезу в книгах як незаперечну істину і намагалась до всього допасувати ці "знання". Тож я цілувала не тих, гарно проводилась не з тими і намагалась донести  якісь знання до інших, яким це і даром не треба.
Дурочка.
Я чомусь геть випустила з уваги те, що не кожен хоче того, що і я. Не кожен вдариться у пошуки знань, істин з головою. Деякі, що не сильно цим переймаються, кажуть мені щось штибу "голубонько, ти скоро опинешся у божевільні з своїми отими пошуками", деяким взагалі наплювати. І саме отого "наплювати" я не переносила взагалі.
"Як то наплювати? Як то хтось не рветься так як і я? Туди куди і я?"
Та одна загублена душа присадила мій шал.
"В кожного є своя роль в житті. Хтось обирає бути поганим. Зрештою і такі люди потрібні".
До мене це довго доходило. Чесно. Можливо я і зараз не повністю прийняла те, що деякі люди хочуть бути такими. Мати такий спосіб життя. Але до решти в кожного справді свій шлях.
І тут самому себе треба створити, якщо вже зрозуміло, що ніфіга себе не можна знайти. Потрібно створити свою таку посередню індивідуальність, познайомитись з самим собою. Адже ти справді не твоє тіло, ти не матеріальне, ти не твоє серце, ти не твій розум, ти не твої думки. Ти це те, що під шаром цього всього. Я хз як вам пояснити.
І навіть не буду намагатись, бо не всім це знову ж таки треба.
А якщо говорити про суспільство в цілому, то як казав Хливнюк, це суспільство посередностей. Ми всі посередності і марно вважати себе генієм чи обраним, адже все фуфло. Нам живеться добре, бо ми посередності, саме для таких заточений лад. От згадайте, чи багато геніїв за життя були визнаними, чи лилося їм вино до рота, чи були вони багатими? Ні, ні і ні.
Тож впринципі і плакати немає чого. Не думаю, що хтось готовий зараз на тотальну самопожертву.
Навіть я. Як би я не шукала просвітлення.
Я от не можу слідувати вченню Вед повністю, бо банально не можу відмовитись від м'яса тварин і всього такого. А чому вони не можуть їсти тварин, ці "просвітлені"? Причина жахлива до решти. Бо вони вважають, що тварина має рівноцінну душу, що і людина, просто та душа не наділена свідомостю. І ще вони вірять в реінкарнацію, тож більше всього в минулих життях той пес чи риба були людиною, і ви в минулих життях були псом чи мухою. Тож якщо скласти два по два. То ви вбиваєте оболонку чужої душі і хаваєте її.
Отакі то помідори.
Звучить досить моторошно, але мені цікаво. І я зрозуміла таки, що все прочитане і пізнане не обов'язково реалізувати в своєму житті.
Ну я на це не здатна, бо ж досить велика егоїстка. Але не біда.
Це життя і якщо пощастить в наступному житті мене не схавають.