я тебе не ображу, обіцяю, котику

І знаєш справа не в тобі і навіть не в мені. Все в цій чортовій осені. 

"Зрештою наше минуле це минуле, з нього варто брати уроки, засвоювати маленькі істини для себе, але не жити в ньому, не жити з бирками, які вам дали колись." -  таку геніальну думку я записала ще рік-півтора назад і зовсім до себе не прислухувалась. 

Але тепер слухаючи Боба Сігера і його "Нічні вогні", зараз, танцюючи перед дзеркалом і роблячи собі зачіску, щоб посидіти вдома і поностальгувати, я розумію щось трохи більше. 

І

все

доста

Роблю перерву в читанні розвиваючих книг, в копанні в собі та пізнанні заборонених знань. Доста. Бо я сама у цьому всьому заплуталась, і майже загубила себе. Та і люди також ахрінєлі вкрай. Тут кажуть, що я психічка і мене мають лікувати, тут підносять на п'єдестал ідола і тільки чекають, щоб принести в жертву мене мені ж. Далі не можу зрозуміти і просять поради, а потім цілують в губи і викликають з моїх очей сльози. Вони, інші, запускають свої холодні і безцеремонні пальці в моє волосся і цілуючи в губи, відсмикують мою голову назад, ловлять своїм язиком мій і...прокидаються. Для них це сон, я сон, бо не можуть вловити мене. Вони відмовляються від мене і проклинають вслід, а потім самі приходять обіймають мене і гладять свої ж ножі встромлені в моїх ребрах. 

А я плачу через них, з ними і жаліючи їх. А потім іду, бо вони не зрозуміють. Зовсім. Я сама вчора розбиралась в собі, розмовляючи з іншою людиною і гуляючи по районам Львова.

А я сама вчора пізнала декількасот істин і побачила своє лице. І лице цього світу.

Насправді бариги не такі лайтові і кльові. Вам варять фен в захалустному районі міста, в зйомних квартирах переганяючи всі суміші через скляні банки і проціджуючи це через марлю. Насправді у них все бідно, розкидано і буденно. Ти приходиш, не роззуваєшся, вони не хочуть з тобою знайомитись, але охоче беруться за руки майже перевіряючи тобі пульс. Вони відвертають лице, але бачачи що ти у справі розслябляються. Їхні історії плутаються а життя пов'язане темними нитками з усім дірьомом, і навіть старший охоронець в Ашані зараз нанюханий, а ти не подаєш виду, що знаєш хоч щось і попиваєш молоко з кавового апарату.

А тебе спочатку не бере. Жостко не бере, бо всіх вже плющить а ти ідеш і тихо усміхаєшся, і знаєш як це буде наступного разу і що потрібно буде зробити. А далі все. Розмови, години, світанки, самоусвідомлення і півторагодинний сон перед роботою.

І ти обіцяєш собі бути собою. Ти взагалі не можеш вловити за хвіст це життя. Витрачаєш дефіцитні гроші і кидає всім в очі пилюку разом з тим роблячи оченятка пораненого котятка. Всі люблять котяток, а особливо коли ти не огризаєшся. І так прекрасно, але насправді мало хто знає тебе: всюди різна, з окремими людьми правильна, з окремими тобі зриває дах. А деякі навіть просять тебе бути поганою, головне не загратись у Госпожу 😁

Але все гуд, пам'ятаю і нарешті повністю усвідомлюю, що в свої 21 щоб знати і могти багато чого, потрібно всякої фігні ще пережити, адже досвід потрібний, він катастрофічно потрібен. Головне в цьому усвідомити себе, побачити межу між мною і тим, що мене стримує. І все буде якнайкрутіше і кожен фініш це по суті старт. 

П.С. в мене стін навпроти вікна і ліс у шибки заглядає. І я боязко нарешті кажу "кінець", адже кожен кінець це сходинка в майбутнє і кожному вирішувати за себе підніматись чи залишатись на дні. 

А ти просто ходи танцювати зі мною під 

  

The Chainsmokers - It Won't Kill Ya (Audio) ft. Louane