Цікава недостатньо

Я ніколи не різала себе. Ну, як це роблять підлітки. Мені ніколи не приходило в голову карати себе,  полосувати руки і ноги не думаючи про майбутнє чи коротку спідницю. Завжди холодна. На рахунку мало коливань з критично високими чи низькими температурами. Здається, навіть за моєї памяті ніколи не було вище 39. Завжди ліберальна. Приймала  погляди, думки кожного  і жаліла кожну голову, яка не каялась. Жаліла і не бачила нічого дивного.

Але до чого це я. Прочитала нещодавно, що молодих авторів не хочуть читати. Не хочуть, бо в них немає нічого цікавого. І хоч вони намагаються слідувати за двома головними заповідями Стівена Кінга, все одно виходить лажа. А 1 заповідь: пиши про те, що знаєш найкраще. В чому орієнтуєшся. А 2 заповідь: пиши цікаво. Але людям все одно не в кайф читати, як якийсь 3 курсник журфаку описує своє перше злягання з дівчиною.  Хоч і метафор про її волосся там буде уйма і щоб прочитати їх всіх потрібно буде більше часу, ніж в нього тривав сам статевий акт. 

Але все одно ЛАЖА. В пічку. СЛЕДУЮЩІЙ. А от якщо брати іншу книгу. То про Кота Боба історія  отримала нічогенькі гроші від реалізації і популярність. Як зазначають читачі, вся справа у непересічності особистості. У стражданнях і титанічних зусиллях і... коті.

Тож я повертаюсь до себе. Порізів не було, підліткової депресії і нищівних поворотів долі також. Як і всіх, мене по житті супроводжували смерті не дуже близьких родичів. Аварій. Травм. Маю кілька шрамів. Певний період пила Прозак. Мала кілька невдалих романів. І зараз все це описую як чоловік: чітко, без емоцій. Напевно самою моєю глобальною проблемою і є емоції. Підліткова нечутливість розтанула до 20. Але ступор і певна відстороненість від світу залишилась. Це все від того, що я інтроверт. Напевно. 

Є час для зараз?

Але зараз маю лише одне бажання. І йду. Зриваю всі фото близьких з стін. Всі подарунки чи нагадування про якісь події. Ховаю і закидаю на шафу. Хочеться чистоти. Хочеться більш не дивитись на вигаданих людей. Тепер я збергіаю їх в серці. З деякими довелось попрощатись на вокзалі. Все сталось тоді як в драматичному кіно, але без награності.  Щирі обійми, теплі слова, але мить і ми розходимось. А натопв не дає навіть можливості побачитись останньої миті, а просто розділяє і несе в течіях життя. І так ще мить. А потім від людини залишається лише згадка, що гріє в грудях. З іншими  навіть не можу зустрітись. І лише інколи забігаючи в гості засинаю, поки  розповідають про своє стажування. Засинаю, і наступного ранку не є певна, що Всесвіт дасть реалізуватись планам з іншою близькою людиною. Тож так зараз живу: в планах і без сніданку. Без сніданку і поки що без головного задуму.  Але з живим серцем і думками про своїх дівчаток. Про подруг, яких нізащо не хочу втрачати навіть через відстань, зайнятість чи якісь проблеми. Адже з ними виросла. І в прямому сенсі - 7 років як не як. І в моральному, духовному. Скільки ми пережили: сварки-несварки. Образи і тотальне неприйняття чужих думок. Ми приймали одна одну такою як є. Не зразу, не повністю.

Але тепер в мене люди, з якими я стала собою. Які вказали мені на свої хороші якості, і на мої пунктики. Які допомогли пережити адаптацію у Львові, відсутність зайомих. Ми разом святкували, горювали і плакали через хлопців. Будували найгеніальніші і найдурніші плани. Гуляли по місту і потрапляли у кілька історій з нюанасами (я нікому зайвому не розкажу). Але огрядаючись назад розумію - воно того варте. І дякую життю за таких друзів. 

Дякую і за себе. За те, що багато подій загартувало мій характер. Дякую,за те розбивала колінки об асфальт. Мені тепер не так боляче. Дякую за різних людей. Тепер вчусь ставити свої кордони. Дякую за стосунки на відстані. Тепер знаю, як ставлюсь до таких відносин. Дякую за місто, в якому живу. І за таку штуку як Інтернееееееет. Тепер можу надсилати меседжі Всесвіту.

А в заключенні питання: ну і про що мені написати книгу? Як було проаналізовано, життя насичене "НЕДАСТАТАЧНА" для шедевру. 

 І трошки Бродського під кінець.

Когда теряет равновесие
твоё сознание усталое,
когда ступеньки этой лестницы
уходят из под ног,
как палуба,
когда плюёт на человечество
твоё ночное одиночество, -
ты можешь
размышлять о вечности
и сомневаться в непорочности
идей, гипотез, восприятия
произведения искусства,
и - кстати - самого зачатия
Мадонной сына Иисуса.
Но лучше поклоняться данности
с глубокими её могилами,
которые потом,
за давностью,
покажутся такими милыми.


Да.
Лучше поклоняться данности
с короткими её дорогами,
которые потом
до странности
покажутся тебе
широкими,
покажутся большими,
пыльными,
усеянными компромиссами,
покажутся большими крыльями,
покажутся большими птицами.

Да. Лучше поклонятся данности
с убогими её мерилами,
которые потом до крайности,
послужат для тебя перилами
(хотя и не особо чистыми),
удерживающими в равновесии
твои хромающие истины
на этой выщербленной лестнице.