кіса заплуталась

А мама що, мала рацію??

А що як? А що як ми почнемо розуміти тих людей, які здавались нам божевільними чи дуже занудними чи просто хворими? А що як я скажу, що коли мама казала добре харчуватись, якісною їжею і не пропускати сніданки, це насправді була не наїжджена пластинка "правильних батьків", а реальне попередження і запобігання розвитку хвороб шлунку? А що як курити це  насправді не супер-круто, і зовсім не надає брутальності, серйозності чоловікам і ні каплі сексуальності, незалежності жінкам. А що як вчитись добре, означає не те, що вони хочуть припахати тебе вчитись, а насправді  - засвоєні хоча б такі елементарні речі, які викладаються в школі, і трохи занудних, і не для наших вільних душ, пар в університеті таки принесуть трохи розвитку, допоможуть вижити в світі. 

Ну наприклад, якщо ви знаєте що Сонце не вмирає кожен день( як вірили в старі часи) то може бути спокійні, що воно вигулькне завтра над вашою сонною головою і його не зжере ніякий Ктулху. Зараз умніки скажуть, що я  звісно Ктулху  приплела не звідки треба. От бачите до чого приводять пробіли в знаннях?

Да-да розкажи мені про взрослую жизнь

Так от, а що як дорослий світ такий як вони розповідали? І в ньому треба працювати кожен день хоч по 8 годин і запарюватись, варитись в компоті обовязків, витрат, прибутків, зводити якісь там дебети з кредитами і всяку іншу діч?

Я не знаю, якщо чесно. Сама боюсь промахнутись між дорослим рабством і дитячим нігілізмом( хм якщо його так можна назвати). Я боюсь не провідчувати і не зрозуміти, де та межа між нормальною роботою, і тиском, що вона створює, і тотальним рабством робочим, де ти просто не вигрібаєш/не виварюєш/ не розумієшся ну і все в такому ж руслі. Де в тебе немає життя і є лише робота. Так само я не знаю, де межа між нормальним страхом, адаптацією до роботи, зайнятого часу і обвязків. А де дитяча лінь і параноя " хник, хник, так важко я не хочу працювати". І це в мені. Це тече і хвилює ніби холодна і гаряча течія зустрічаються. І коли ти застраяєш в ліфті. Вперше в житті. Між 8 і 9 поверхами. В тобі борються "я запізнююсь, їдь чортовий ліфт, і мені все рівно що з тобою" і " божее, я застрягла, що робити, витягніть мене". І нормальні люди б вже щось робити, але я тоді просто стояла паралізована від страху. Він заповнив мене повністю. Страх, що запізнюсь, поєднався з страхом, що застрягну і мене довго витягуватимуть. 

Умнічаю

Страх, ось що, здається, є об"єднуючою річчю. Страх і Любов. Це здається два головні рушії світу. І якщо першого в нашому житті повно: страх за життя, страх за гроші, за комфорт, за стосунки з людьми - так можна перераховувати до безконечності. То другого - Любові у нас майже немає. Еріх Фром у своїй книгі "Мистецтво любові" пише, що це почуття є головним в житті, але і проблемним. Адже люди не вміють любити. Вони думають, що все залежить від об'єкта любові: та хлопець чи дівчина, що ви обрали. Але насправді все складніше. Тільки ваша здатність, вміння любити в загальному. Тобто здатність любити світ, інших людей, себе (не плутайте з егоїзмом) насправді показує чи вміємо ми любити. І до того ж він гарно підмітив, що всі хочуть саме, щоб любити їх, а не вони когось. Всі хочуть, щоб їх любили, були поруч, жаліли, підтримували, потребували. Тому то і складаються нездорові стосунки з якоюсь божевільною залежністю від людини. Звідси дівчата-пявки  і психічки - мазохістки, і брутальні хлопці, мужлани, які принижують свою половинку - садисти. Тож любі друзі ми всі  важкохворі. 

А ну люби мене! Швидко!

Важкохворі маленькі діти. Важкохворі маленькі діти, що прагнуть і вимагають любові. Вимагають любові. Виявляється це така неприємна штука, коли від тебе вимагають, щоб ти когось любив. Тебе змушують. Мені всього один раз за життя зробили зауваження, що я не кажу слів любові, не доводжу її. І знаєте це було дуже неприємно. Все що виникало, це не почуття любові і не бажання, щось там казати, а неймовірної величини злість. Від мене щось вимагали, щось хотіли. І я просто бісилась в середині. Уявляю тепер як це, коли дівчата істерять і просять квіти чи слова любові від хлопців. Вони просто відчувають себе обділеними. Але так як вони це говорять хлопцю - у вигляді істерик, це просто карамба. Так доб'єшся лише, щоб він сказав "  ти дурочка і ти хрень вимагаєш". Але насправді не дурочка, і хлопцям і дівчатам потрібні докази любові один до одного. В періоді закоханості це час проведений разом, це обіцянки бути разом, на руках носити, квіти дарувати, і все в тому ж дусі "люблю - шубу куплю". Хлопцю шуба і квіти не потрібні, але згодом, коли він реально кохає дівчину, йому потрібна її підтримка, її спокій і вміння розрадити, потрібні її сміх і відчуття, що поряд з цією жінкою він супер-герой. І повірте мені, кожен хлопець супер-герой чи лицар чи володар світу. Називайте як хочете, але в кожному є той потенціал. Просто потрібно знайти ту, на яку залипнеш, і яка зможе в тобі це розкрити. 

Інше питанння чи спроможні на це сучасні дівчата, адже вони добяче залякані і заштамповані стереотипами, вимогами і рамками. Але для цього існують купи тренінгів, статей і шкіл, щоб розвивати себе і свої стосунки. Хлопці не жалійте на це грошей, купіть такий хоч один тренінг для своєї дівчини. Ви все одно не будете такі активні, якщо відчуєте, що ваші стосунки прісніють і сходять на нівець а в дівчат на той час уже буде волати всередині рятувальні сирени, але вона просто не знатиме Що робити.

   

Ну коротше

Вийшла якась ніби реклама тренінгів про стосунки. таке. Трохи не те, про що я хотіла сказати. Але менше з тим, якщо вже про стосунки, то люди вчіться і не забивайте на них. Тож короткий інструктаж: хлопці, питання "подарувати квіти  дівчині чи ні" взагалі не питання, Даруйте! Будьте героями. Доводьте свою любов, давайте знаки, що вона все ще найдорожча людина у вашому серці  і дівчина буде квітнути. А дівчатам порада не бути скептичними до свого обранця, реально радіти тим квітам, навіть зірваним на клумбі, бо своїм фирканням ви самі вбиваєте будь-яке бажання зробити щось для вас. 

Ну і ну, так розписалась, що пора самій тренінги відкривати чи що. Коротше висилайте гроші, а я подумаю. Іхіхіхі

Як постсприптум 

Одно разу Станіславсього ( ну той, що кричав "НЕ ВЕРЮЮ!!") попросили однією якоюсь дією описати любов. Попри всі запропоновані варіанти, він відповів: " хочеться торкатись". І це один з важливих проявів любові - тактильний контакт. Навтіь не буду пояснювати про зону комфорту, правильні люди зрозуміють і так, але коли торкаєшся, до близької людини, то здається  по твоєму тілу проходить електричний струм. Але виявляється, що багато хто так не робить. І це дуже сумно. Гладьте, торкайтесь, обіймайте і тримайте за руки  коханих людей, це ж так прекрасно! 

Дивіться шо

Ненавиджу писати оглядаючись на когось, щось. Навіть зараз в голові всі вони: всі теми, трабли. І хочеться вже оцього eror 404 на обличчі і розводити руками в пошуку коктейлю на пляжі. Так, кайф. Але не про це, а про те, що так багато подій сталось. Все таке непевне і розслаблене, що тільки викликає посмішку і мої танці по вулицях міста приносять кайф, аж до крові і ран. І голова крутиться від цього літа. В якому я насправді не відпочиваю, а живу як на вулкані в пошуку спілкування. Моніторити соц. Мережі в пошуку котиків і повідомлень, ходити по вулицях в пошуку знайомих лиць, бо залишитись наодинці просто не виходить. Інтершуми просто вибішують і всі оці "мусай" "треба", а кому треба і що не зрозуміло. Я взагалі не вдома. Це вже місце мого минулого, адже сьогодні я навіть не знаю Де мої речі лежать і нічого змінювати не можу. Та і не хочеться. Хочу відпочинку. Малолюдного і свіжого. А люди читають майбутнє по картах і моїм веснянкам, пророкують, доводять, а я лише сиджу як качка на роздоріжжі. І нічорта не хочу. Не хочу квітів. Ні не так. Якщо зумію виростити в собі цілий сад, то не потрібно буде чекати людей, що принесуть тобі квіти. А я ще не можу. Це так важко: переживати всі емоції, не подавлювати їх і не клеймити себе за біль, злість і крик. Я навчилась плакати, і сльози це не завжди погано. Інколи вони буваю як полегшення. Пишу це і вони знову накочуються. Як добре вміти, хотіти прийняти себе. Але окрім бажання треба щось робити, а то якщо з таким натхненням сидіти і дивитись на зірки то нічого не зміниться. І я буду тією самою рисинкою. чи як називають одну штуку рису? Рисинятко? Але то таке. Головне, що по-трохи чинники, які мене стримували, відсіюються. Як добре відпускати минуле і людей, минулих людей? Людей з минулого? Не важливо. Головне, що я припиняю. І коли звучить питання: "що там Львів?" Моя відповідь мене задовольняє і жодних  побічних емоцій. Це ніби ти ніндзя і розбиваєш перепони.
А в цьому всьому головне знаєш що? Я і сама не знала. Мені сказали на вушко : "Ніколи не втрачай своєї ходи". І якщо ви ніколи не ходили як мама бос в клубі, а особливо під коктейлем, то ви не знали життя. А режим "хіщніци" і "я в Образе"? Божееее я завжди з усмішкою згадуватиму ці моменти. Так само як і тусовки в когось на хаті, величезні зіниці і найтепліші обійми безсонними вечорами. Як постійно мусить хтось за руку тримати, бо ти вбєшся на підборах або псіханеш і підеш боса. В людей дах рве, якщо щось не зходиться з усталеними рамками. Тому то і ніхто не розуміє чому я гуляю сама. В чому кайф таких от прогулянок. Я вас прошу, просто ходіть одного разу зі мною і залиште ваші проблеми і шифри вдома. І буде вам щастя. А можливо я і шампанським поділюсь. А як ні, то просто не базарьте, щоб я від вас не втікала.
Тож лінива киця спить коли може і де може в рідному місті і намагається ні про що не хвилюватися, поки всередині пробуджуються вулкани.

08.06

Останній автобус додому о 23:45, вирушіть о 23:44, щоб прибути вчасно - нагадує мені телефон. Дорога додому займе приблизно 29 хвилин - знову вклинюється в моє зависання в Інстаграмі він. А я сиджу ніби прибита: де мій дім? І як же називається те місце, куди я буду їхати сьогодні цілих 15 годин?
Чому від споглядання на нічні вогні, відблиски цього мого міста бруківки в мене щось відгукується в серці, чому чую цей ритм? Не люблю це визнавати, але здається я таки нічого не знаю, ні в чому не впевнена. А саме страшніше я не знаю хто я. Чи багато людей задумувались над цим в постійній круговерті життя разом з грошима, розвагами, роботою і зайобами? От хто ви? Я чоловік/жінка. Це стать. Я доросла людина. Це лише градація віку. Я Богдан/Катя. Це лише слово, якщо за цим не стоїть більше.  Чи можете ви відповісти, Що вас визначає  як окрему особистість? Не кажу "що вас відрізняє" бо хтось почне говорити за бороду а хтось впаде в депресію, бо нічого  ніби такого ексклюзивного немає. А відрізняє людей насамперед особистий сенс життя. Упс. Здається і з цим у 95% населення проблеми. Але я не про всіх. Я про себе. Тож зараз я в підвішеному стані: що робити, куди іти, як вчиняти. Вибору немає, бо я не маю цілі, а хочу вирішувати способом "як легше". Чи варто мені самій казати, що це вже програшний варіант?
І чесно, я вже підзамахалась. Постійно собі це пишу, кажу, думаю. Але з тренінгів не вилажу, щось читаю аналізую. І що? Все ще йде в клоаку темну претемну, бо без дії, реалізації прочитаного/ навченого нічорта не зміниться. От так я стара, з новою інформацією і знову ж таки старими думками. Діч. Я дура.