Монолог

Це не запізнілі висновки, не обіцянки 2017-тому, не розмова з кимось ефемерним чи не зізнання. Це монолог який має бути озвучений, написаний і наболілий. Чесно, я не хотіла, щоб моі думки мені боліли, відсувала цей час на кінець канікул, але зарахунок відсутності новорічного настрою мене накрило зараз. Я не відчуваю  радості, мені абсолютно все одно на ялинку, святкування, навіть новорічні прикраси все ще валяються у валізі, а бачити рідних не приносить задоволення. Я привид, що ість спить і страждає від похмілля. Не знаю чому так, нічого ні від кого не очікувала, але люди продовжують дзвонити і говорити з минулого, нагадувати про себе, маячити на горизонті. Але і тут не хочу, безсила боротись з минулим. Мені все одно. Я кидаю меч, мотузку і щит. Можете бити. Я дозволяю. Дозволяю писати гидоту, заглядати в душу і щось говорити про мій життєвий вибір, про шлях яким іду, про людей, що поруч. І я чорт забирай не боюсь говорити зараз саме про хлопців. Всі вільні робити помилки, але не можна бути мудаками. Чужі лізуть до тебе з акаунтів соц. мереж, з номерів телефону, вони досягають своіми чіпкими руками аж до горла, і чесно хочуть попсувати життя. Я ніколи не була прихильницею "останніх шансів", "останніх двох тижнів", чесно любила людей і прощала, якщо йшли з вибаченням. Кожна людина могла ввійти до мого кола спілкування, якщо тільки могла бути доброю і хоч трохи хорошою. Але разом з тим я отримувала ляпаси. Такі сильні пораз, що голова крутилась, та дякую Вам. Від кожної людини отримувала досвід, емоції та частинку ваших душ, що робила і навзаєм, хоча пораз було неймовірно важко стриматись, щоб не закричати.
І останні кілька місяців принесли занадто болю. Тому і відвикла від людей, а сесія виявляється була гіркою панацеєю, бо тепер я обертаюсь і бачу пустку. Стосунки зі всіма розладились: хтось хотів мене перекроїти, хтось боляче висловлювався про "неправильність" дій і поведінки, а хтось хотів відібрати мене в мене, забрати сміх, крик і щирість в перемішку з винним алкоголізмом. Люди  взагалі мало люблять нас самих в собі.
Тому то і зараз в мене є вибір:  з ким і якою залишатись. Що взагалі робити? А я нічого не хочу вирішувати, планувати і перекроювати. Хочу, щоб нарешті мене мої люди самі знайшли, бо мені чорт забирай так важко. Тож хочу вже, щоб нарешті хоч хтось сказав: "я з тобою, все добре, все буде добре".
І вірю, що так буде. Рано чи пізно. Восени, сьогодні, завтра, та буде. А зараз хочу спокою.