Милуюсь найкращою ялинкою, ховаюсь від пекучо-сліпучого сонця за шторами кольору шоколадного морозива, згортаюсь клубочком в кріслі, слухаю JBM і намагаюсь  заспокоїти свою голову, що болить. Здається отак могла б пролежати і цілу вічність, адже не хочу показувати навіть носа на вулиці встеленій снігом, замітаній морозом і вітром. І не сама погода лякає мене, а те , що я там побачу, точніше не побачу, не бачу останннім часом нічого, що б залишилось від мого колишнього міста, все перемінилось до невпізнаваності, мене лякають і змушують сумувати "мої" вулиці, я їду гуляти як на розстріл, чіпляючись до кожної речі, що могла б мене зупинити. Мені давно вже не вкайф їсти святкові страви, я переситилась телепрограммами і тривіальними фільмами. Вчора просто відключилась о 7 вечора і прокинулась сьогодні о 5.36. Що зі мною, чому втрачаю сили  і настрій?

Мій порятунок став моєю гибелюю.

Кричу, що люди вже дістали, але їх відсутність б`є більше ніж дно мікрохвильовки, коли торкаєшся до неї пучками пальців. Бо без них самотньо, з ними можна топити свій сум в дикому сміхові. Можна ходити в гості і отримувати в подарунок яблука, а ще можна пити смачнючий час наодинці і шалено танцювати в напівтемному коридорі.

 Та сьогодні хандра відступила на задній план, бо ж Різдво! Дуже люблю його за ялинку і вже офіційний дозвіл зривати з неї цукерки, за всю сім`ю разом ( і навіть за нові неочікувані обличчя), за мамині слова: "а ну не їжте зараз, бо за столом уже нічого не захочете" і за мій спротив і за мамине "Свєта, а коли ж ти будеш їсти вареники" і за слова Макса "поки мала дома вам немає за що хвилюватись" і за противну Олю з її оцим "я все знаю". Я люблю вас, і кажу це щиро. І всіх вітаю з цим святом, щасливого Різдва!