пятніца-развратніца

холодно 

в моєму рожевому королівстві. 

боги 

я навіть бачу

 пару з рота, 

дожилась,

 що нафіг замерзну

 тут.

Чесно? я б ніколи так не зробила, думаю в мені є щось типу гордості і інстинкту самозбереження і хворію я не довго зазвичай, тому проблем не має виникнути, хоча разом із тим я ніяк не хочу дорослішати. Скоро я поїду, мені байдуже, якось я звикла рідко напиватись, танцювати(мало), говорити якусь херню,  бити людей(моя слабість), гуляти насамоті. ФіласаФ каже, що я дурне і це правда. Хоча я маю на довго запамятати як я варила тобі каву. І оце "там бабульки, я не буду там сидіти, я буду ходити поряд". То був чудовий вечір, такі зустрічі змушують мене усміхатись. А як ми зібрались бандою, цікавий комент "я знаю як це вийдемо - нажремось як завжди" Норм ловити землю і кричати. Хворі, просто хворі ми. Нам варто говорити, поговорити, з деякими людьми стосунки зайшли в глухий кут, ну ми ж не дітки, ну дійсно.  Якщо я буду сильною, якщо ми будемо сильними ми ж прояснемо небо над нашими дурними головами, якщо тобі звичайно не все одно, я сподіваюсь, а якщо ти боягуз то котись під три чорти.(сказала така смілива я) а взагалі не беріть на свій рахунок, то мої вигадки.

Я хочу танцювати і крутитись і байдуже до інших. Мені як повітря потрібні ці дві відривні ночі і ці два проспані дні. Бо далі - прірва. Мама вже б"є на сполох і починає нервуватись, я не думала, що вона настільки не хоче мене відпускати/пропозиція всією сімєю переїхати до Львова звучала  не як жарт/. Я люблю її і тата люблю, хоча у нього в жилах мені вже здається тече один чай, ми з ним розмовляємо про всякі дурні речі, він упертий, я також, я намагаюсь його перевчити, виховати, він не піддається. Я кажу, щоб не їв на ніч і не забував вимикати світло, він просто вимикає мені тєлік, ділиться їжею і краде її в мене. Боже наскільки ми схожі, мама каже, що ми всі втрьох папині - характер такий же жахливий. Люблю свою сімейку, ми божевільні, тато суворий, мама добра, мене просять не довго гуляти і багато не пити, а я не слухаюсь(
Я скоро поїду і порину в рутинну рутину і буду травити себе соц мережами, їжею, чотирьма стінами і пусткою. Інколи я почуваю себе як та дівчина,що має вколоти  палець і заснути на 100 років і знає, що це трапиться, тому намагається все встигнути зараз. Такого натиску і активності не сприймають мої друзі, тому найчастіше я просто погулююсь в самоті. І в ці моменти я найбільше ненавиджу людей, вони лишні на моєму святі життя, мені з моїм нічним містом треба лише правильна музика. Хоча і тут трапляються лажі, як от, здається, вчора чи позавчора вибралась з дому лише через потрясний трек, і саме його планувала слухати всю прогулянку. Але ж я везунчик і під назвою МОГО треку мені в вуха полився гавно-реп 6, 10 і 13-річного хлопчиків. Що за фігню вони несли передати не можу, зате можу дати послухати цей шедевральний шедевр.
////
До речі коли я зустрічаю незнайомих людей і вони мені роблять компліменти, як по велінню чарівної палички я маю лажанутись, як от посковзнутись, спотикнутись і інше. Це вже перевірено. Тож краще без людей, я так знаю, що гарна ухахаах і жартую я також потрясно -_-
////

Тож кінець кінцем залишаюсь я, нічні ліхтарі ♥ і кицька/я думаю, що це кицька/
я зустріла її в центрі, і, здається, допомогла знайти дорогу додому, ми розійшлись на перехресті
та вона зникла, зникне і перехрестя і я
зникне чорний лак з нігтів і я буду заморочуватись, що робити з зламаним душем в гуртожитку, що готувати, і де брати сили і гроші
мій депресняк, що здається був глобальним просто відступив місце ліні, ой пожалкую я що нічого не робила, але то потім

 а зараз спати, варто, а потім гуляти і страждати від всіх вчинених і невчинених дій, за які має бути соромно

лист тобі ненадісланий

я спокійна і лінива це погано, це ступор і тупе життя, це не правильно, треба себе убивати, знайти ще щось
і я знайду, ну бо це ж я

ти дуже добрий, чесно, і можливо ти це ще не прочитаєш, бо діла-діла, змінюєш себе і змінюєш життя( пишаюсь тобою), але ти моє тепло(ти ж памятаєш), кажеш, що я твоє мотивація, і ще купу гарних слів, а я як я, за це пробач(
ти знаєш мене краще ніж мені б навіть того хотілось, кажеш що я егоїстка, слабка, несерйозна, не ціную те, що маю і я це знаю,  мирюсь з твоїми словами. Хочу щоб поруч з тобою була достойна і прекрасна(у всіх сенсах) дівчина, але давай щоб їй було 18, а то ти ж ніфіга не розбираєшся))

перечитала твої останні повідомлення, з серії "серйозні", і  я справді тебе попсувала. Ти запитав потім, чому так сталось з тим хлопцем, чому ми перестали спілкуватись, думаю ти хвилювався що  ми також розійдемось ворогами, але ж ні, як ти на мене не можеш злитись, так і я не можу тебе зарахувати  до списку: "проходящих мимо" і перш за все тому, що ще ніхто так сильно не намагався привести мене до тями, ти не зрозумієш мої викиди відвертості у листах до тебе, я не розумію твою щиру віру в мене.


 І якою б ти гарною і розумною не була, 
з рівними зубами (ти серйозно?), і милою посмішкою, нєа, не хочу таку поруч, а тим більше щоб ти була майбутньою матір'ю моїх дітей.

/про зуби то був сарказм/

дуже багато чого ми сказали один одному в Інтернеті, думаю нам не випаде ніколи серйозно поговорити в реальному житті, але це ж ми, ми й так спроможні робити всяку фігню

ти дуже романтичний, дужеееее це все настільки мімімі що я аж вступорі, бо не зустрічала настільки милих і добрих
 і ще раз перечитала нашу переписту - я тупа безчуствінна коза

давай збережемо тільки найкращі спогади один про одного?
і, звичайно, одружимось у 40 років, якщо ти будеш самотнім, а  я буду дамою з котиками
(але я щиро надіюсь, що ти викинеш з своєї голови ці дурниці і знайдеш чудову дружину і будете жити довго і щасливо/і краще вмрете в один день, бо я памятаю твої слова про алкоголь і тд/)


а тепер маленька ремарка, чому я вирішила це тут опублікувати
1. Ти не будеш в онлайні
2. Ти все сприймаєш на свій рахунок, тож буде справедливо посвятити тобі щось
(до речі я ще памятаю, як ти назвав мої записи творінням хворої людини так що дарагой ахахах)

  К.

мої ♥

Є такі моменти, які хочеться завжди тримати на репіті, так от я вже маю такі

Є такі люди, які завжди приносять тобі радість, так от я маю таких

коли ми танцювали під океан ельзи і тримались за руки і горлали слова не в ноти, ми були безкінечні

коли я вітала Таню і поцілувала в щоку, я була рада як мала дитина

коли ми всі були разом, коли ми були пяні і щасливі, коли ми говорили про наші спільні дурнуваті спогади це було безцінно

останнім часом реальнішими мені здавались мої сни, ніж реальна реальність
в снах я ходила в магазин, їздила кудись, гуляла з вами, ми були артистами, в іншому сні ми тусили, потім я каталась на трамваї і так кілька ночей божевільно-рутинного сну, а потім він просто пішов.  Я вже не можу спати вночі, щось в мені сильніше ніж бажання спати,знову на нігтях зявився чорний лак і я вважаю його безмежно крутим, мама кутає мене в шарф, я гуляю під снігом, катаюсь на гойдалці у нас в дворі, мама просить кататись коли стемніє, щоб діти не бачили/як вона любить пожартувати над мною/
я почала носити рожеве, на що і в мене і в мами однакова реакція:"ужас"
дуже люблю її за те, що терпить мою любов до черепів, до чорного лаку, що я не слухаюсь. Вона рахує дні до мого відїзду, це засмучує, хочу її бачити щастіше

я щаслива, бо ви робите моє життя щасливим
репіт

.

Жахливо болить і гниє щось в середині, Боже, як болить

лише нещодавно побачила на стінах колишнього воєнкомату дошки з фотокартками чоловіків і хлопців, що пішли на Схід воювати,
 пішли на справжню війну, де кулі не гумові і ворог не друг, що прикривається маскою люті, це вбивця, що не схибить  коли треба буде

Як було страшно проводити пальцями по їхнім фото, пробігати очима по їхнім іменам, знати, що за кожним з них стоять чи мати, чи батько, чи сестра, чи дружина, чи донька чи син. ТИ розумієш, і всередині тебе щось починає нити. Фото з чорною стрічкою в кутику, на якій зображений молодий хлопець, обпікає пальці, тобі хочеться кричати. Опускаєш голову і йдеш,отак просто, безсилий
проходиш повз памятник - танк часів Другої світової, від заліза віє мертвотним холодом, боїшся торкатись до нього

скільки ще наших чоловіків будуть винищувати
скільки ще нам терпіти, тоді, зараз
скільки ще, вам треба почути криків до хрипоти матерів
скільки ще крові
скільки ще?
щоб ви впились вже люті кати

мама-земля розкриває черево
мама-вода розгортає обійми
хлопців війна забирає чергами
«господи змилуйся» – згадуєш подумки
«господи змилуйся!» – кидаєш в небо
«господи змилуйся» – пишеш на стінах
перемагати уже не треба –
непереможні тільки міни
непереможні тільки кулі
решта – випробування авраама
решта – убога доля людини

доля – у бога
недоля – з нами
з нами – липневі лілії днини
з нами – грудневі лінії ночі
мама-земля закриває скриню
мама-вода накладає скотч

перемагає все нелукаве
пісня й молитва
вітер і постріл
доля іде по краєчку бритви
бритва – тупа
але край її – гострий

* * *

помолися за мене своєму богу
помолися за мене кому-небудь –
обриваються прірвою всі дороги
і на пил розпадається власна суть

помолися за мене куди захочеш
хоч в діру у стіні хоч в небесний просвіт
вже несила терпіти стилістику ночі
вже несила дивитись на чорний цей світ

помолися за мене окрайцем думки
чи ударами серця – без сліз і слів
за лаштунками світу є інші лаштунки
а за ними – вітрила нових кораблів

помолися бодай же за тих хто в морі
в морі горя розпуки війни біди
помолись за вертеп цей убогий хворий
і не йди вже від мене
нікуди не йди

із твоїх молитов я складу колискову –
хай спочине цей світ
хай хоч трохи поспить
хай почнеться все знов з обережного слова
і за мить до кінця
хай зупиниться мить

Іздрик

Боже, дай нам миру і збережи життя наших воїнів 

Як вибратись із помийної ями

Був чудовий весняний день.Подібні дні приносять людям надію: приємний вітерець, в повітрі тонкі запахи, що б'ють від теплої землі.Самогубна аура. 

 Перерване життя

Я завжди боялась дивитись такі фільми, фільми важкі і вартісні, фільми, що показують нам щось більше за наше повсякенне життя. Там, на екрані в таких стрічках, ми здатні зрозуміти набагато більше ніж нам самим б того хотілось. Мені було важко й страшно. Було настільки лячно він правдивості того божевілля, що в певних моментах здавалось, найкращим виходом є взяти до рук кухонний ніж і перевірити наскільки він гострий на своїй руці, уявляючи її шматком соковитого мяса. Я відчувала, я ПЕРЕЖИВАЛА ті моменти що й Сйю. Я знаю як воно, сидіти і думати, коли має припинитись цей постійний головний біль, думати як же насправжі паршиво буває саме тут і зараз, думати, що немає нічого вартісного в цьому грьобаному світі. Бути і не бути тут і зараз, не розуміти, що відбуваєть.

Ця стрічка дасть вам той  шанс, який ви встигли просрати вже декілька разів,але в якому все це маєте потребу. А її має кожен, кожен божевільний світу цього. Картина не залишає байдужим ще й через прекрасну  гру Вайнони Райдер і Анджеліни Джолі. Вупі Голдберг, зіграла медсестру, а саме людину - рятівний ляпас, ванну з крижаною водою, чистий розум, який промовляє до Сйюзанни, що вона лише «ледача, невдоволена, маленька дівчинка, котра доводить себе до сказу» і ніщо більше.

//Бляха, чому у більшої половини фільмів хворими придурками, що не можуть розібратись, що з ними таке, є саме письменники, журналісти? Чи вони найбожевільніші люди на цій планеті? Невже?// 

Ні, це не 60-ті винні у всьому, і не божевілля окремих індивідів доводить світ до ручки. З нами усіма таке твориться, світ давить, знищує нас, або ми самі себе знищуємо, бо ми і є світ, світло, холод і наркотики. Уяви бридку осінь з дощами, коли все листя змішалось з брудом сірих тротуарів і собачих екскрементів, уяви одну з сотень, ні, тисяч ідентичних вулиць, і на одній з таких в мальовничому бетонному будиночку, кольорів чорно-сіро-здохни, живеш ти. А твоя кімната, як у принцеси з великими ліжком з балдахіном, велика шафа, дзеркало під саму стелю і все білосніжне, стерильно-чисто-біле, що потихеньку виїдає очі,  та одного дня виявляється, що  замість ліжка, дзеркала і шафи у тебе є мякі стіни, ти не можеш заснути. Немає годинника, але ти чуєш його "цок-цок", "цок-цок" і чим більше ти вслухаєшся, тим більше ти чуєш це, гучніше і гучніше, і гучніше, і БУМ. Тепер ти чуєш лиш пронизливе пищання, таке противне "піііііііі". Воно змушує твій мозок, плавитись і шкварчати як в мікрохвильовці, ти хапаєшся за голову, але не можеш це припинити, і це чуєш ЛИШЕ Ти. 

Але й справді невже ніхто не думає про самогубство, про найпростіший і привабливий спосіб його реалізаці? а? Невже ви ніколи в емоційному збудженні не підносили ножа до синьо-фіолетових вен на запясті? Ну тоді ви психи. Ви -психи, бо брешете самі собі. Ви боїтесь, що вас назвуть фріками, скажуть що божевільні, а що якщо й справді порадять звернутись у лікарню для душевнохворих???

"Чи була я божевільна? Можливо, а можливо це наше життя таке. Божевільний це не обов`язково зламана людина чи людина з таємницею, це просто ВИ або Я, якщо ви збрехали і Вам це сподобалось, якщо Вам хотілось залишитись дитиною назавжди."  

 Сюзанна

Побічні дії

а я шукаю рятунку,

в людя вищого ґатунку,

жаль їх пластмасові лиця

ніяк не згладжують спиці,

кинуті в мою спину

тобою

Побічна дія.

-з боку центральної нервової системи: стан неспокою, тремор, сонливість, головний біль, порушення сну;

-з боку травної системи: діарея, нудота;

- з боку обміну речовин:посилення потовиділення, гіпоглікемія, гіпонатріємія (особливо у пацієнтів похилого віку та пригіповолемії);

Алергічні реакції:шкірний висип, свербіж.

Інші:біль у суглобах та м'язах, утруднене дихання, підвищення температури тіла.

По-моєму ці побічні дії виникають, не лише при вживанні N-ого препарату, а взагалі за умови, що ви живете. І так, ваше жалюгідне існування, де за все життя бактерії у вашому організмі зробити більше ніж ви, також вважається життям. Ви живете, існуєте, повзаєте, борсаєтесь, заздрите, обмовляєте, копіпастите, здійснюєте акти вандалізму, ображає чужу віру, чужі погляди, ідеї, частенько проявляєте сексизм, привселюдно( і не дуже) висміюєте один одного, освідчуєтесь, кохаєте, зраджуєте, падаєте в обійми симпатичних дівчат/хлопців, знову зраджуєте, а потім освідчуєтесь, чи освідчуєтесь і зраджуєте не важливо. Але суть залишається, поки ми, як правильні споживачі, просираємо своє життя, з нами/від нас не залишається нічого.

І взагалі, щось хотіла сказати на початку, але вибило з голови

..а згадала, хотіла сказати, що наше життя схоже на безперервну діарею, отак))

всім кохання, діток і по-менше венеричних захворювань

люблю тебе, тепер я люблю тебе.

знаю у нас дивні і важкі стосунки і часто ми поводимся як зовсім чужі люди,
якщо чесно, інколи навіть з краплиною відрази ставлюсь до тебе,
та ти повертаєш мене своєю красою, своїм рідним теплом, ти змушуєш дивитись і бачити, торкатись і відчувати.
я непостійна, я дурна, тому не обіцяю зберегти до тебе свої почуття до кінця життя, але понесу в серці про тебе щось тепле, куди б не поїхала. напевне я завжи буду як мала дитина задерати голову до нашого зоряного неба,кланятись і кривлятись з нашими зірками,
до саме Нашого. і коли воно намагається на себе натягнути вовняно-туманну ковдру, коли ми його аж занадто дістаємо своєю поведінкою, воно наше, коли і повний місяць хазяйнує на небі.
люблю й його, бо він завжди є моїм нічним ліхтариком, моїм другом, що бачить божевільні витівки, він пустун, бо оголює і привселюдно показує наші щасливі посмішки, ловить мене, коли я посилаю тобі повітряні поцілунки.
ми танцюємо на наших вулицях, трішки незграбно, а з боку взагалі може здатись це дуже тупо, бо музика на нас двох,
немає бути зайвих людей,
ти даруєш всю красу, що тільки маєш, все тепло і холод, ти даруєш себе, а я тебе вдихаю, вбираю в себе,
 ти моє дитинство,

 підрітковий шал,

пяна молодість,

ти моє чарівне Місто  

Постріл в голову

Дурію  просто на рівному місці

Саме  зараз, мені здається, настав той час, коли горло об`язали липкими вїдливими, з ніжністю соляної кислоти, пальцями інших. Вони пестять  шкіру, ніжно обхоплюють шию і перекривають мені нахер повітря! 

Яке це миле і гарне місто, моя Зве, таке чудове, що в найближчі 20 днів не хочу виходити з дому. Якось воно уже не весело розчаровуватись у людях, можливо хтось скаже:"то не треба багато вимагати", а я скажу я просто думала "ти норм" но і тут я залажала. Ніфіга не вмію розбиратись в людях. Ніфіга уже не хочу терпіти цей брєд і тупу поведінку інших, а скільки гарних фільмів я бачила, а скільки краси в них ♥ та  жодного назву не згадаю - катастрофа. Я вже давно не бачу такої краси ні в моєму місті, окрім лише нічних вогнів, вони неперевершені, ні в красі людей, всі вони пластикові як кукли барбі, тільки зуби в них криві на відміну від неї, ні і в стосунках людей, всюди фальшшшшш фальшшшшш.

І я вже якщо чесно втомилась, може відпустиш мене? Бо сил немає від обовязків, обіцянь, повідомлень, неправильного мого поводження, моєї грубості і образ.

Бляха, застрельте мене, ібо ета всьо неправільна і я якась трохи тоГО. го?
Го гуляти нічними вуличками, і геть все одно, що намочу ноги, що захворію, що 100% посковзнусь і впаду на якісь підступній льодинці -_- , ібо ето же Я!
я просто хочу відчути ТЕ.., ТЕпло, ТЕбе,і  мені геть чисто пофіг хто ТИ, мені треба якась людішка, що буде ходити зі мною, падати, говорити про всяку фігню, коли ми не будемо сидіти і мовчати!(або будемо, але то буде в потрібні моменти). Мені не треба жаркіх пацелуєв, і страсних взглядов, мені треба близьку людину, напевне, або не близьку, але взагалі не треба. Не треба цієї ванільної єрєсі типу "коли ви поряд ви можете і мовчати і це тепло, почуття, що між вами скаже за вас все і ви відчуєте себе одним цілим без слів" .

ФЄ

Зробит так, щоб мені було цікаво. Хочу дуріти і забирати в тебе свою шапку, хочу, щоб обіцяв все  життя варити мені рис, хочу щоб плів мені косу, хочу щоб потім і псував мені зачіску, хочу, щоб не жаліючи ні про що

охохо тут Свєту понесло у спогади

але зрозумій не буде нічого

Мені уже не подобаєтьсяхочетьсягорить  нити друзям/ про свої глобальноколосальноепічніі страшні надумані проблеми  у хворій голові,бо  вони просто топлять мене, тягнуть в крижану воду, знаєш як то коли в шкіру заходять кольки? ото уяви як таких тисячі входить  у все твоє тіло. Так я себе інколи  почуваю, мб це проблема "18-річних". Таку ще не відкрила наука, але думаю вона про неї здогадується, можливо мене вилікує подорож, поїздка, втеча. Хоча Сенека  казав, що  всюди веземо себе із собою, і тому не втечемо, але все ж. Можливо, я втомилась від цих людей, можливо втомилась пити( а це 100%) вистачить з мене ловити вертольоти, можливо я втомилась себе так поводити, я втомлена 18-річна дівчина, не вистачає ще кота для повного апогею.
Але все ж нити то весело, але й братись за розум треба.
Та й вас уже дістало  мене приводити до тями  і вимушено запитувати, що вже сталось і чому в мне знову дах поїхав. Як кажуть прастітє-ізвініте, більш не буду навязуватись


ДахаБраха ♥

Я хвора, я безнадійно хвора, бо жива.
І життя моє зараз схоже на  відходняк від порошку фей - всі гарні барви ррозмиваються, стають, як косметика на обличчі якоїсь повії, - дешевими, пустими  і з купою "бльосточок", нулем цінності,

 я б її вдарила, чесно, хоч нам заливають, що ми дівчатка   і нам не личить витворяти щось таке, але я б вдарила цю тупу хвойду, що там, навпроти.

Гнучка немов гілка, хитка немов мій дах.
Гидка немов горілка, зброя невдах.
Гірка ніби зрада, в голову ніби цвях.
Ламка ніби Lada, моя тобі брехня

Щоб ви розуміли, я тут отруїлась лимоном прост, і тому пишу цю фігню, а ще я вчора ходила без куртки і шапку одягла як-будь, тому це все просто наслідки моїє хворої голови, а ще моїх пісень і кілька годин сам на сам з НЕЮ.

демони твої господи
наче мультиплікація
ангели мої господи
як кардинали – сірі
я програв тобі господи
народження нації
я відгріб у тебе господи
по ділах і вірі

і понад міру вигнав бонусів
і понад риску – зисків
претензії маю хіба до хроноса
але хронос завжди – у зоні ризику

ангели твої боже – білі-білі
демони мої боже – сіль із перцем
я поселив тебе господи
в своєму тілі
я відпустив себе господи
в твоє серце

Іздрик

а так то я добра, чесно-чесно, і хороша, хочете квіті чи щоб я заткнулась?

Милуюсь найкращою ялинкою, ховаюсь від пекучо-сліпучого сонця за шторами кольору шоколадного морозива, згортаюсь клубочком в кріслі, слухаю JBM і намагаюсь  заспокоїти свою голову, що болить. Здається отак могла б пролежати і цілу вічність, адже не хочу показувати навіть носа на вулиці встеленій снігом, замітаній морозом і вітром. І не сама погода лякає мене, а те , що я там побачу, точніше не побачу, не бачу останннім часом нічого, що б залишилось від мого колишнього міста, все перемінилось до невпізнаваності, мене лякають і змушують сумувати "мої" вулиці, я їду гуляти як на розстріл, чіпляючись до кожної речі, що могла б мене зупинити. Мені давно вже не вкайф їсти святкові страви, я переситилась телепрограммами і тривіальними фільмами. Вчора просто відключилась о 7 вечора і прокинулась сьогодні о 5.36. Що зі мною, чому втрачаю сили  і настрій?

Мій порятунок став моєю гибелюю.

Кричу, що люди вже дістали, але їх відсутність б`є більше ніж дно мікрохвильовки, коли торкаєшся до неї пучками пальців. Бо без них самотньо, з ними можна топити свій сум в дикому сміхові. Можна ходити в гості і отримувати в подарунок яблука, а ще можна пити смачнючий час наодинці і шалено танцювати в напівтемному коридорі.

 Та сьогодні хандра відступила на задній план, бо ж Різдво! Дуже люблю його за ялинку і вже офіційний дозвіл зривати з неї цукерки, за всю сім`ю разом ( і навіть за нові неочікувані обличчя), за мамині слова: "а ну не їжте зараз, бо за столом уже нічого не захочете" і за мій спротив і за мамине "Свєта, а коли ж ти будеш їсти вареники" і за слова Макса "поки мала дома вам немає за що хвилюватись" і за противну Олю з її оцим "я все знаю". Я люблю вас, і кажу це щиро. І всіх вітаю з цим святом, щасливого Різдва!

Танцювати вальс  

на бруківці безлюдної вулиці 

 під Елвіса Преслі і його "I Can`t Help Falling In Love With You",   

звичайно, гарний початок року, 

але 

 Усвідомлюю, що вже не задоволена собою, іншими,  подіями уже офіційно дорослого життя(скоро стукне 19-тка). Ну то  круто сидіти в Інтернеті, спати, їсти смачну їжу, побачити друзів, гуляти, прогулюватись, напитись/тобоюзтобою/, дуріти, танцювати в темряві, кричати, готувати, дарувати подарунки, невстигати писати листи, обійматись, запізнюватись, губити речі/ну як я вмію/, ображатись, сміятись, нюхати, слухати музику гучності "розрив барабанних перетинок", не бачити меж і не мати совісті, АЛЕ мені здається так я втрачаю щось особливе, щось важливе, щось "Я".

Маю бажання виплутуватись з цієї херні, тож

треба щось робити, скласти план на мабутнє, змінити хід думок, позбутись поганих звичок, завести хлопця або котика, усвідомити всю важливість життя і знайти його сенс, створити щось наподобі ієрархії ідей Платона, ну а потім жостко провалитись ще на першому пункті.

я маю змінюватись
я маю змінюватис
я маю змінювати
я маю змінюва
я маю змінюв
я маю зміню
я маю змі
я маю зм
я маю з
я маю
я ма
я м
я
-
як швидко летить час в Інтернеті