Не ділити нікого на форми, квартали, погляди та відтінки шкіри. Не боятися і не жаліти інших, по факту не жаліти себе. Не давати наліпки "не вийде", "це не твоє (її)", бо ж цими словами сама собі б'єш по руках і свариш пальцем. Не заслужила, не має бути, не тобі. Ніби це в тебе у розпорядженні світові ваги, і тобі вирішувати, кому правити. 

Насправді ж просто боїшся. Кажеш вона велика, він маленький, вона розлучниця, він ідіот, це негарна, а той бідний. Скільки слів використовуєш, скільки намагаєшся, як стікери на холодильник, приклеїти на інших. А потім все ще розумієш, що це не про інших — це про себе.

Проте, що ти не віриш, що ось така, ось у такому стані, з такою шкірою чи вагою чи носом ти щось заслужила/ виборола/ на щось достойна. І в голові клацає : це ж виявляється не мене за руки тримають, закривають двері перед носом, це я сама так чиню.

"У мене немає можливості, я не цікава, не зможу заробляти більше, моя доля накривати на стіл" - скільки сміття збирається в голові, скільки дурні я дозволяю статись. А нарешті почати бачити можливості чи хоча б свої внутрішні бажання — прирівнюється до чогось злодійсько геніального. Невже я можу? Невже так буває? Мені жаль, жаль, що самі себе закопуємо у темну яму, не дозволяємо навіть уявою доторкнутися до жаданого об'єкта. 

Хочеться бачити, відкривати очі й бачити. Більше, глибше, ясніше.щоб не пропускати, нічого не пропускати. Особливо своє життя.