Ти сам твориш свою реальність. Це не чергова пуста тирада коучів та інстапсихологів, це правда проста як дошка. Приїжджаєш у це місто зі своїм мішком дурні, очікувань від зустрічей: люди так само будуть тобі раді, ви так само й у тому ж місці питимете те ж вино, розмови будуть такі ж веселі легкі та затягнуться на кілька годин. Ти не береш до уваги своє життя та те, що там твориться у житті інших. Ти хочеш, щоб було так само. З очікуваним смаком: морквяний пиріг буде ням-нямка, ром смакуватиме на 5+ а ти на фото будеш божественна. Під кінець вечора нанесу пирогу зо 20 ножових, але ледь запхаю в себе половину. Бо солодка морква фу та ще і віддає фініками, які не люблю. Ром як і весь алкоголь — гірчить, що мені зовсім не до смаку. Навіть якщо потрішки, навіть запиваючи кавою. Я стоятиму біля умивальника перед великим дзеркалом у туалеті, і добре, аби ця мить запам'яталась як мої 23, як тріумф молодості й щастя. Але я витираю туш з-під очей, що посипалася і кляну її про себе. Потім згадую, що вона коштувала якихось 80 гривень і заспокоююсь. Погляд падає на сорочку оверсайз, виглядає вона не так круто, як уявляла та і я не дотягую до крутості.
Згадую, що зустріч з хлопцем також не задалась. Все було не так, як хотіла, не так, як уявляла.

І  хочеться змити весь макіяж, і замість зустрічей завтра просто поїхати з міста, у якому "все_не_так_цей_раз_як_уявляла". Згребти всі свої очікування і переможеною повернутися назад. Сказати - "я здаюсь".
Правда замість реалізації задуманого чомусь починаю будувати нові очікування. Обіцяю собі, що все буде інакше. От тільки змінюсь. Трохи схудну, лице стане виходити красиве на фото, всі враз мене полюблять і захочуть бачити постійно і з постійним задоволенням. Все буде класно, от тільки я перекрою себе.
Лиш під час цього до крику і суму в душі щось шкеребе і просить. Ну може хоч цього разу? Можливо полюби себе?