дивитись у стіну
Вони з чогось захоплено сміялись і замість того, щоб допомагати мені, лиш тикали "це ж для тебе інструкція". Їхній регіт переходив на розмови, пошук та
копошіння в комп'ютері. Це все відсувалось на задній план і виявлялось, що у своїй голові, лише я сиділа посеред холодного підвального приміщення на чорному кріслі. Воно було завелике і скоріше напівзїдало мене, ніж підтримувало чи служило опорою. Я ніяк не могла прийти до тями, лампове біле світло показувало мої скляні очі та погляд у стіну. Він час від часу підходив до мене і гладив по плечі разом з тим цілуючи у праву скроню.
- Що з тобою? Все гаразд?
- Нічого, нічого, - усміхалась я і намагалась зробити вигляд, що мені це цікаво.
- Ти втомилась? Хочеш додому?
- Ні, я почекаю.
Я абсолютно не хотіла знаходитись там, спілкуватись з тими людьми і загалом почуватись так, ніби їхні липкі язики поприлипали у мене до спини. Так, я звісно себе накрутила. Нічого такого чи АЖ такого вони не думали, напевно, про мене вони взагалі мало що думали, та я відчувала інше. Відчувала як спершу стримувала сама себе і засувала у рамки, а потім побачила рамки і у їхніх головах. Ми всі не те, що неідеальні люди, ми всі скривджені своїми комплексами і бажанням самоствердитись діти. Ніхто. Жоден з нас чотирьох не захотів рости і щось змінювати. Лиш я, коли опускалась на дно своїх демонів та ловила між ними дзен, поки чорнота з'їдала мою душу, лиш я бачила наші всі больові точки. Але навіть у такий момент я не хотіла бути собою. Навіть тоді.
Навіть зараз, стоячи перед дзеркалом і вишукуючи причину, чому мені так гірко, внутрішній протест доходить до ручки.
- Я не хочу, щоб так було. Я не хочу. НЕ ХОЧУ, - кричить в мені щось, поки я спокійно розчесую своє волосся і йду спати.
Бути дитинною, бути дитиною, бути під опікою, мати когось над - не те що не вкладається у моїй голові і не те, щоб це відбирало мою свободу, просто це виявляється жахливо незручно. Так само незручно як у сімейній взаємодії обманювати партнера. Не говорити, що ти любиш готувати комусь їсти, коли це стоїть у тебе у печінках, не мовчати, коли ти вмієш вкрутити назад розетку, не приховувати, що ти втомилась, чи навпаки не ховати свою силу чи амбіції.
У нашому житті перевірка на "тебе справжнього" відбувається кожного дня, кожної хвилини. Часом від справжніх емоцій чи почуттів ми ховаємось за дурнуватими виразами обличчя, сміхом чи простими сльозами.
Зараз живу так, ніби краду в когось свій час. Ніби я раб, час якого розписаний іншим/іншими. Колись, коли я чи не вперше усвідомила це відчуття і опинилась повністю в ньому, я була студенткою на літніх канікулах, яка все ще думала, що не має можливості та права заявити про власні бажання та планування часу старшим. Тепер я така ж сама "плаваюча"дитина у руках партнера. Скоріше не по його волі, а через свої несформовані бажання. І як не дивно, через них же, сама віддаю свої відповідальність (яку психологи також називають можливостями) іншим. Я хочу бути спокійною і не робити вибір, чи можу тепер я когось засуджувати за те, що його роблять за мене? Ані скільки. Та перебування і такому підвішеному і залежному стані лише більше показує нелогічність мого задуму. Настільки, що я готова витрачати свої збереження, щоб пускати пилюку в очі і танцювати на власних кістках. Настільки, що не можу сказати, що мені не підходить та чи інша ситуація, настільки, що я сама себе тримаю за горлянку і стискаю руку сильніше. Та напевно лише тоді, коли сама собі перекрию повітря повністю, зрозумію, що я здатна зробити багато чого і сили в мене не забракне, лише тоді зможу встати і піти , не намагаючись отримати допомогу деінде.
!
0 коментарі: