Гугл-фото показало мені зображення зроблені в цей день рік тому. Знову знайшла там тему вина. От мене щиро дивує, коли люди кричать "ой фу, як ти можеш пити сама?сама! Так же ніхто з нормальних не робить." А потім я дивлюся на життя тих, хто так кричить.
Ну вже ні. Краще так як як ніж так як ви. Алкоголізм не залежить від компанії, а від того наскільки часто вам хочеться пити і як багато потрібно випити, щоб задовольнити цю потребу. Так, саме потребу, бо в залежних це вже не бажання, а одна з потреб організму, щоб функціонувати далі.
І немає різниці в тому, що сьогодні чійсь день народження, а завтра ти йдеш гуляти, а далі неділя. Залежно лише від твого бажання пити, а все зовнішнє то від лукавого то все другорядне. Тож я не розумію чому в тому, що я обираю кращу компанію - компанію себе, є щось погане.

Ну але менше з тим. Більше мене цікавить що ще сталось рік назад, і знаєте як мінімум це був веселий вікенд. Квіти, останній дзвоник, тусовка, вино, шаурма, лезбійка і ще купа дивної дічі. І мій страх, як зараз пам'ятаю страх перед майбутнім, перед роботою. Здається все змінилося глобально, скільки всього зруйновано, скільки пройдено, скільки сказано і побудовано. Скільки всього прийшло до мене, от тільки здається що та сама маленька дівчинка зі страхом залишилася. Дивно, не пам'ятаю нічого з того періоду окрім слів подруги "ти справишся, бо готова". До чого я була готова? До нової роботи? До того що припиню стосунки з хлопцем? До переїзду і нових закінчень? Ну вже ні. Зовсім не була готова. Та і невже муситила?
Отак сиджу і в голові з'являються лише слова деяких людей "от якби ти жила ближче", "от якби так вийшло, що ти переїхала", "ну ти вже така чудова, все б було класно, лиш ти далеко". До мене довго приходило розуміння. Та і зараз я починаю нервуватись від того "розуміння",відкладаю телефон і втуплююсь у ліс за вікном.

Мені здається я переїла обіцянок і відмовок. Дивно, у всіх одна була: відстань, "ну ти ж розумієш". "Ну ти ж розумієш", це розуміння, яке їхало по мені катком і не було розумінням, то було запрошенням проїхатись ще раз. і зараз неймовірна злість в мені закипає, закипає, бо "сама дура", бо багато чого зробила неправильно, але разом з тим оговтуюсь і розумію, що не могла тоді зробити по-іншому: продовжувати ті стосунки, не вступити, піти працювати хтозна-ким, потім не розплакатись, і не вибігти з машини так ніби тобі між лопаток  встромили ніж, а поговорити і погодитися. Я тоді, рік назад, не могла без страху, без нервів і злості. Я тоді, місяць назад, не могла не схаритись і не вчинити скандалу. Я не могла, бо так боліло і це здавалося єдиним виходом.
Я не могла  тиждень назад вчинити по-іншому, тобто взагалі не могла тоді діяти, коли таке відчуття, що ти, як казав Кінг, береш свою маленьку лопатку для відходів і починаєш самокопання. Тоді, коли ти настільки захоплюєшся, що засипаєш себе тими відходами і хорониш у свіжовиритій ямі. Я з тою лопаткою сиділа і дивилась на неї як ідіот. Що робити? Копати далі і шлак тебе поховає чи перестати це робити, встати і піти? Я не наважувалась піти, адже вважала що це мені потрібно. Потрібно поховати себе під купою відходів, Карл!? Я підходила розкопувала яму, "так, ага, страх брати на себе відповідальність, ну дійсно, точно мій!", і кидала його на купку. Йшла від ями, бо знала свою біду і...через деяких час поверталась знову. "Ну от, низька самооцінка, так і знала" і додавала це до переліку моїх бід поки не назбиралась купа розміром з триповерховий багатоквартирний будинок. Тільки коли ця купа погрожувала завалитися, я стала думати що з нею робити. А знаєте Що треба? Перестати копати! Якого біса було витягувати всіх скелетів з шафи, якщо я навіть не хотіла знайомитись з ними?
Тепер я розумію, що чим більше займалась "самоаналізом" тим більше закопувала себе. Не робіть так,тому як і Кінг раджу: викиньте нахер ту лопату для самокопання! Не завалюйте себе брудом! Коли якась біда само по собі вимиється з-під грунту, як от низька самооцінка (золота ви там не знайдете, і не сподівайтеся) то почніть з нею працювати. Не доводьте до гріха ні себе ні інших. І мені замість гратись у будівничого своїх проблем вартувало просто розбиратися по одній з кожною. І, як би не бісячо це не звучало, таки діяти. Бо якогось біса в мені, коли все усвідомлюю, прокидається оце "не хо". Хочеш жити по-іншому? Хо. А робити щось для цього? Не хо. Хоч бери і бий себе сама головою об стінку. Хоча і тут варто усвідомлювати, що це моя підсвідомості, яка каже, що "ну ти ж якось вижила! Значить мої установки, мої механізми захисту тобі знадобились, знач не роби херні, продовжуй в тому ж дусі". Але проблема в тому, що я не хочу продовжувати в тому ж дусі. Я хочу мороженку і спокій в душі, а не заледве вигрібати і боятись всього. Я хочу мороженку.

Мої потяги завжди запізнюються. І, ні, це не метафора, алегорія, не вигадка. Вони чорт забирай реально запізнюються. В дорозі зупиняються, перепочивають, віддихуються, інколи при цьому хрип їхніх легенів чутно навіть в останньому вагоні. Мої пропускають інші потяги або просто плутаються у рельсах і приходять пізніше. На 10, 20, 30 хвилин пізніше і навіть тоді, коли мені вже не треба. Але вони не зважають на то, втомлені ніби говорять "ну все, ,свою місію виконав, з мене все".
А я вибігаю в тоненькому ситцевій сукні в ніч і на намагаюсь не вмерти від холоду. Так, постійно хочеться собі нагадати, що ще не час! Що не варто роздягатися і підставляти по-цнотливому оголені плечі травневому сонцю. Але я сама себе не слухаю. І навіть холод весняних ночей мене не лякає. Я мерзну, злюсь, інколи просто знічуюсь чи психую. Але травневі ночі залишаються холодними, а я залишають стояти у все тих же тоненьких сукнях. "Вперта" пхикнув би хтось, так вперта. І я вперто боюсь спеки, бо вона роз'їдає шкіру, здається і до розуму дістається. Вона робить людей лінивими і неповороткими. Як на мене, ті хто люблять спеку просто відьмаки.

І я поки так тікаю від літа. Протестую. А потяги і так на те не зважають. Дрімають, перевозять у своїх старих черевах людей і не турбуються. От і зараз ми, я, вже запізнюємося на 10 хвилин. А він лише здається сповільнює свій рух. Я ж з відмерзлими руками, яка це пише і з закоцюрбленими ногами, намагаюсь не зістарітись від очікування.
Хоча і для того, щоб зістарітись, мені і потягу потрібно приблизно 20 років. Одна біда, йому завжди накидають кілька років, а от у мене ситцева сукня у дрібну ромашку і червоний рюкзак їх віднімають.
Але ось я вискакую на перон і гублюсь. В морі листя, людей, хусток, жіночок яким за 50. Можливо і за 40 лише, але в натовпі зморшкуватих облич і втомлених рук вони повністю підпадають під категорію 50+ .
Якось продираюсь крізь повноцінне тло імпровізованого ринку поблизу вокзалу, ні, ринку на вокзалі. Лакомлюсь на печені пиріжки з вишнями і яблуками, але моя підозрілість та нестача часу мене відмовляють. Я сідаю в автобус вже до іншого вокзалу. І за 20 хвилин поїздки встигаю насититись філософськими цитатами, напевно підлітків, написані на стінах зупинок.
"Чистота снаружи, чистота внутри"
"Смисл жизни в самой жизни"
Як дивно, що автор графіті ще книгу свою не написав "як толкати філософію в реальне життя". Думаю був би успіх.
Але мої роздуми і споглядання цього, відверто не мого, міста перериває тулста пані, яка кавалеру чи кому там втовкмачує щось по телефону.
Я безмежно злюсь від таки розмов, але інколи вони корисні.
"Ты понял о чем я говорила?" Думаю, варто було б нормально пояснити без "ти поняв" і він би поняв. Але не мені судити, я взагалі випадковий слухач чужих думок.
"Я говорю, что человеческий организм имеет свойство изнашиваться". "Он втомлюється" (устает, устает – підказу я тітоньці в думках). "Нельзя так работать". Після цього вона кладе слухавку  і виходить.
А мене чіпляє сказана фраза і те, що ми ще застрягли на переїзді. Хоча в думках все частіше згадую ті пиріжки.
Та моя спізніла пригода не закінчується. А на автостанції здається мені не раді (хоча кому вони можуть радіти?) Тож в потрібному  автобусі мені анонсували відсутність місць, розбиратися з розкладом та бажаннями  руху цих древніх мені сказали самостійно. Я купила собі пиріжок, щоб заспокоїтись (прости господи). Автобус не запізнився. Що було досить неочікуваним. Як пізніше виявиться ми пасажири-безбілетчики (безбілетчики, бо в касі брати квиток не варто, якщо взагалі хочеш кудить поїхати) завжди як контрабанда. Нас закидають в автобуси певними партіями і обіцяють довезти. Ох, а ми як наївні дівчата віримо обіцянкам.  І платимо на руки.
І ми платимо, а я продовжую їсти пиріжок.
Згодом все ж таки я потрапляю у своє місто.
Вчасно, чи майже вчасно.
З тим розкладом прибуттів/відправлень, який ніколи не стається, не відбувається і не узгоджується з нашою дійсністю, взагалі важко визначити, коли нам "вчасно".

Це феномен наших життів і найчастіше "вчасно" у нашій уяві наступить в той самий момент, потім. Вчасно буде народити дітей близ 30-ти, вчасно одружитися після 1 року зустрічань, вчасно знайти роботу зразу після універу. Вчасно, вчасно, вчасно. Ми знаємо, коли має прийти той момент, але знання ніколи не допомагають в таких ситуаціях. Бо ми постійно запізнюємося, або поспішаємо. Смішні приклади, смішні, бо життєві: ми ніколи не попадаємо в запланований графік. Життя стається з нами в самі непередбачувані моменти. Одруження, робота, діти, хрестини, подорожі, закоханість. Життя стається у кожен момент нашого існування. І це важко, до чорта важко, але і приємно. І я стомлена і невиспана знову потрапляю на потяг, який прибуває вчасно. Чи майже вчасно. Бо хто ж його насправді розбере, коли і справді все в нашому житті "вчасно".

У вас было ощущение, что сейчас придет Ваше? Придет, появится, прибежит и котенком маленьким прибьется. Появится на пороге и тут же огласит как 2 заповеди: став чайник и не тупи. И я возможно и очень бы старалась и чаем с плюшками кормила, но оно не пришло. То ли дверьми перед носом хлопнула, когда мерзкого постояльца выпроваживала, то ли квартиру на ключ закрыла и побежала с кем-то вином одиночество заглушать. И даже щели, форточки для него не оставила. То ли фыркнуло Мое и убежало в тартарары от того Армагеддона, что у меня в жизни творится. Сказало себе под нос "ну уж нет, пускай с собой разберется, а потом и поговорим".
А я же? Что я? В спешке забыла и про Мое и про обещания, уже тысячные самой себе. Но только вот успокоилась и стала прислушиваться, где же там Мое идёт. А оно и не собирается, и чай стынет, и плюшок забыла купить и туплю в телефон.
Но вот срываюсь як Шальная императрица, хотя друзья говорят, скорее Драма Куин, и бегу, не искать, а себя показать. Показать, что вот моё счастье, дурачьё ты и жулик, и я и без тебя хорошо живу.
Подсела на индийскую пищу, пишу об ресторанах, 2 раза в год на море катаюсь и веселюсь. С подругами каждые две недели как по звоночку собираемся. Не звезда какая-нибудь, но и личность не такая уж незаметная. Вот гуляю и веселюсь.
Только вот дети шарахаются: " мама, а почему эта тётя всем языка показывает?". Да не такая я уж и старая, всего лишь 28, всего-то 3 года назад перестали спрашивать паспорт в пабах. Подумаешь, – отряхиваюсь я. Подумаешь, говорю я будто ни в чем не бывало. И голову стараюсь не опускать.
Вот только потом оседаю на летней террасе маленькой кофейни, и впадаю в ступор.
А все таки пусто как-то. Нет, не за детьми в душе скребёт, и не за лапочкой-мужем, вот только вот здесь, по центру грудной клетки пустой кружочек, и он и ноет и болит. Особенно на плохую погоду. И не возможно ни избавиться, ни зашить, ни заштопать. Врачи разводят руками, мол лучше засуньте вот лекарства от депрессии, можете море засунуть или детей. Я фыркаю и сбегают от этих непутёвых докторов. Уж я то лучше знаю, что бросать в пустоту свою. И запихаю туда вещи, подруг, путешествия и неудачные романы. Уж я то лучше знаю. Но потом оседаю на кухне, с мокрой головою завёрнутой в полотенце по-татарски и делаю чай и жду. И прислушиваюсь до каждого шороха, и дверь держу на распашку. Вот только приди Мое, только приди.