Ахуєть

00:22 Коли думки не дають спати 0 Comments

неможливо стати краще деградуючи, а деградувати поступово також нереально. Ти або впиваєшся, накурюєшся і матюкаєш на чому світ стоїть, або не бреши собі. Тобі щось заважає відчувати себе краще? Вільніше?
 Що саме? те як ти виглядаєш, те як поводишся чи те як до тебе ставляться оточуючі? Малишка, чесно кажучи краще б ти слухала Толстого і Джимі Ґолда. Не будь псевдодругом, не будь псевдопсихологом чи псевдоісусом, зрещтою найгірша брехня - брехня самій  собі. Тож просто розслабся, знайти свій шлях до Дзен і повторюй як мантру: "Лайно? Ну й насрати!". Ти просто зачаровуєшся вільними і живеш так, ніби в наступну секунду все те лайно що зробила і залишила на тілі й душі можна змити фейрі й хлоркою. Впринципі це таки можна зробити, але запах громадського туалету від себе вже не відмиєш потім, тож як казали хуйзна-хто думай довбешкою, а потім роби.
І ти просто кайфуєш від кадрів життя інших, і думаєш а хулі я так не можу? Що не дає мені жити?а сама голублю і колисаю свій гріх на лоні.
До біса все, виправляйся кохана

Діло в тобі

00:46 Коли думки не дають спати 0 Comments

Пальці знову в липкому сигаретному диму, але губи цнотливі й замкнуті. В дівчаток знову в руках викрутка й гучні пісні, а хтось взагалі на заспокійливому сидить. Просто тонаж життєвого лайна  топить, і в цьому випадку я егоїстично заявляю " добре, що не мене". Хоча мені й не добре, а херово, херово, херово без тебе. Починаю себе накручувати, а музика лунає і Аня знає Що ставити, коли ми вдвох намагаємось розгребти ії проблеми. До чорта все - я розкриваю карти.
Все почалось влітку 2007, одна одинадцятирічна дівчинка почула пісню в сестри на мобільному. Відтоді слова не виходять з голови, напевне в такому півнапів дитячо-підлітковому віці ми запамятовуємо все в рази краще й ніколи не викидаємо це з серця. В когось з сім'ї пішов тато, хтось на шкурі вже відчув подих кризи 2008 немов собаки відчувають землетруси, а я запамятала пісню. І ця пісня - Бумбокс "Вахтерам" на все життя залишилась улюбленою і найголовнішою, не залежно від музичних смаків. А група - голосом в темряві, не дарма ж Настя уже знає, коли в мене немає настрою, бо ж лікую себе  Бумбоксами. Я знаю майже всі пісні і не можу стриматись, щоб не підспівувати, ніби падаю в прірву, жадану прірву. І зараз не стоїть навіть вибору - розслабляюсь і падаю. Я не ххочу і не маю проводити паралелі між піснями і життям чи привязувати людей до пісень, а можливо навпаки. Але роблю це, бо ти далеко, бо мені сумно, бо зі мною Бумбокси, бо страшно, що я ось так купилась на твої очі чисті і наївні, так тобі не підходящі, на обійми великі і чисті, на мову як моя. Фак, куди мене занесло? Це лякає, чому так хочу до тебе? Інколи думаю: а можливо було б краще, щоб цього всього не було? Адже так було б легше, простіше чи ні?
Та вся ця дурня зникає з голови, коли бачу твоє ім'я на мобільному. Адже ми пережили суперхолодні дні капризливого січня, його снігопади й дощі, вечори просто так з розмовами про ніщо й все за разом. Пережили разом відривні туси, хмільні відходняки зранку, коли також не могли вимовити ні слова. Дурощі типу обливання водою, валяння на дорозі, наші прогулянки, де я босоніж,  пікніки й збиті ноги. Тож якась там відстань, особливо недовгочасна, не може забрати у нас нашого Ми. Головне не забувай мене.

Залізло в голову

19:24 Коли думки не дають спати 0 Comments

Відкриваю вікно настіж й закутуюсь в ковдру до половини. До половини зїдаю пачку сухариків з смаком сметани й кидаю їх геть. Я малолюдна й майже пуста, ніби та пляшка вчорашнього вина, що стоїть на столі серед бардаку.
В мені
лиш ностальгія, усмішки забутих людей й осінній вітер, що не обтяжує себе роздумами, з чим гратись: чи то мертвим й ніжним листям чи то волоссям дівчат.
В руках
морозиво з тертим гірким шоколадом і столовою ложкою червоного напівсолодкого

Тоторо валяється під ліжком з запакованими літніми речами й вечорами, що так подобались мені. Книги висотують останні гроші чи то я сама викидаю їх. Сьогодні не вистачило всього 10 гривень на  ще одну, ще одненьку. Я наркоманка, запиваю цей факт імбирним чаєм з свіжою м'ятою.
Та відсутність грошей менше тривожить, ніж відсутність тебе поряд.
Не кажіть мені що все буде добре, я тут задихаюсь й помираю від спраги. Таскаю книги, що не читаю, купую воду - літрами, й засинаю у трамваях. Ми лікуємо холодні вечори алкоголем, себе псевдоспілкуванням псевдодрузів, хоча ваша приязність закінчується на відстані витягнутої руки. Руки зашарпаної й брудної як у волоцюги. Волоцюги міста Лева. Тупо й нереально? От так і ми зараз виглядаємо у своїх помешканнях, недодорослі давнонедіти. Уже не відчуваю себе 19-річною, завдяки тобі я постійно думаю, що маю 20. Та й зациклиність на цифрах зійшла на ніц. Ніц немаю проти геїв та лезбійок, зрештою ми ж не задубілі консерватори, ми ж вирвались з СРСР? Ну ж, скажи? Ми ж не будемо своїми батьками? В нас буде трішки більше любові та щирості, нас же не було затиснуто в стальні лабери нагляду, зради та ницості. Ми будемо

Просто бути

14:07 Коли думки не дають спати 0 Comments

Міста, де ви виросли, як колишні хлопці. Ви можете зійтися знову, навіть прожити поряд ще порядну кількість часу, але спогади нікуди не подінуться й згодом, вам обом не вистачатиме повітря або ж ти просто ніколи його не полюбиш. По дорозі до міста, з якого треба тікати, я бачила напівмертві вагони з провідником на прізвище Козлов, бачила купу зачинених дверей з вивіскою 'відчинено', втомлені й вбиті міста, що мстяться труячи своїх жителів, бачила нічний помпезно-аристократичний вокзал в світлі ліхтарів  оповитий  нудним туманом. Мене відпускав Львів бездушно, ніби говорячи, що ми ж дорослі люди, все маємо зрозуміти, він бережливо садовив на підлогу залізничної станції й шумів у перехожих.
Мені так хотілось розповідати, кричати, ділитись тим, що ми дорослі. Що з віком приходять не лише  заморочений прагматизм, а й свобода, свобода вибору. Не бігти на чужі, примітивні туси, а створювати свої з нотками аристократизму. Сміятись, сидіти на підвіконні й вдихати прохолодне повітря. Говорити і курити( як в Кузьми) на балконі, бути розслабленими  й засинати знову о 3 ночі. Й мати в серці тебе, мати якийсь вселенський спокій, що все буде добре.

Але повернемось до теми міст. Якщо так гарно подумати, то ми лицеміри, прості дурні лицеміри. Розриваємось і кричимо, що ці міста нам набридли, а в тих ми не бути, а ну в інші я страх як хочу побувати. Ми самі підлаштовуємось під місця, де живемо чи перебуваємо, а потім плачемось, що вони прямо таки ламають нам життя. Дурні діти. Хто тобі не дає бути собою будь-де? Гробити своє життя сигаретами обов'язкого тільки вдома чи тільки у Львові? Обов'язково ділити міста для навчання, самовдосконалення й деградування? Ми занадто правильними були: там - тихо, скромно, тут - до купання у вині. Як часто світ говорить: ти не такий як інший, ну хоч ти трісни, в тебе  не така зовнішність, доля, рідне місто, й останнім часом я бачу в цій штуці прелєсть.
Прокинутись, прокинутись, не лицемірити самій собі, не думати  й обдумувати, а робити. Бо так я пропускаю життя повз. Відпустити те, що за спиною й забити. Іщо найсмішніше, коли минуле знімаєш з рук перстнями й ховаєш в коробки, воно повертається. А я хочу милуватись своїми синцями й бути поруч з тобою. Не приймаю й вважаю абсурдом метелики в животі, але щось мене повільно вбиває. Як це тупо: коли треба, я не маю і не знаю, що сказати. Але ми є, а зараз, сьогодні, вчора ми поряд. І я хочу тебе задушити в обіймах через те, що ти такий, через те, що люблю тебе, через те, що ти виявився глибоким колодязем. Ти навіть не уявляєш скільки мені даєш, скільки розуміння приходить в мою тупу голову. І так,  виявляється можна пити шампанське не лише з Мариною. І можна мати спокій, сидіти на лавці, говорити, і можна бути разом, можна бути.