літо

20:35 Коли думки не дають спати 0 Comments

Втратившись в жовтому місті вуличних лигарів та бомжів, інтернет-ікон і гарненьких кралечок ти намагаєшся не виходити на вулицю й менше зависати в павутині. Тобі залишається колисати біль на лоні, годувати його вухатим печивом і тамувати презирство до себе. Чекати на те, що принесе купу незручностей, зробить твій дім - нетвоїм і вишвирне спати на кріслі. А поки що повітря обпікає шкіру,  по венам лєється гнів із злістю і лімфою, я струшую сторічну пилюку з шаф, фотокарток, легень, намагаюсь прийти до тями, насолоджуватись самотніми годинами. Рідко буває момент, коли справді можна вдихнути й перейнятись настройєм дому, давно забутих почуттів, просто так слухати музику відкинувши будь-які посилання на епізоди в пам"яті через ту чи іншу пісню, просто танцювати в ритм, просто забити на сусідів і їх музичні вподобання, робити те, чим давно не займалась - пошаритись в шафі і витягти купу раритетних і улюблених речей, прибратись в голові та валятись і читати книги. 

 Цього літа можна й згадати нащо вигадали стаціонарний телефон і навіть мобільний, бачитись з друзями й танцювати босоніж, не впізнавати своє кохання на п"яну голову й відриватись. НІколи таким не страждала але скажу про це літо: воно не особливе чи якесь надприроднє, воно просто інше, немає нічого задуманого, нічого запланованого бо плани валяться як і замки з сухого піску. Відчуваю якусь, ні не якусь, а свою дорослість, відповідальність десь там плаває на дні пляшки з шампанським і завжди застряє мені в горлі о 3 ночі. 

не моє

10:02 Коли думки не дають спати 0 Comments

В будинку живуть незнайомі люди, що  вітаються вимушено й боязко ніби з привидом. В дворі граються інші діти, за лицями яких я не впізнаю ні себе ні своїх знайомих. "Наші" дерева й далі ростуть, приносять плоди, але  більш ніколи мене не насварить сусідська бабуся за зірвані яблука без дозволу. Я заздрю цим дітям через нові гойдалки, а не через їх 6 неповних років. Так, ми дорослі, але дорослі діти, які також катаються на гойдалках, правда вночі і з шампансьим в руках. Ми тепер п"ємо йдучи по місту і нас напівголосно називають аристократами. А потім завалюємось в бар, замовляємо найдешевше вино і ковтаємо залпом щоб "вставило". В дитинстві ти знайомишся з кожним новим, хто викликав твою цікавість. А зараз знаючи один одного  в цьому місті 2*2 робимо вигляд, що ніколи не бачили  цю людину й з фальшивою усмішкою пожимаємо один одному руки.
 Великі дівчатка уже не плачуть, коли зб"ють колінку, бо самі купують такі високі підбори. А кілька років назад ми лазили по нетривким дахам, вигадували свої фантастичні світи та уявляти себе дітьми з суперсилою. Ми влаштовували особисте життя нашим лялькам і хепі енд з принЦами,   а зараз лиш зажимаємось й нюхаємо в брудних підворотнях. Продовжуємо боятись темноти, але бачимо в ній вже іншу небезпеку, там вже не бабайка, а щось гнітюче, липке і мерзотне, та наше єство відкливається йому. Тепер самі собі купуємо смаколики, хоча частіше - алкоголь. Ми вже говоримо про зальоти, оруження і  наркотики, як про іжу, музику чи оцінки в універі й чекаємо дзвінка від мами "пора йти додому". Заповнюємо паузи не жартами, а сигаретним димом, цілуємось не лише з своїми принцами, а й з друзями, знайомими і дівчатками. Ходимо босими, і таскаємо в руках порвані босоніжки, та це вже не виглядає так весело, а тупо.
Бо потім ти стоїш під літнім сонцем,  а воно докірливо кидається в тебе своїм промінням, поки ти борешся з похміллям і намагаєшся запхати в себе хоч воду.
Ти відчуваєш себе дорослою, коли повинна виховувати дітей, вчити їх соціалізуватись, а сама  не розумієш, що відбувається навколо, і хочеш бігти куди очі бачать тільки  вечір падає на твоє місто. Тут всі дивляються докірливо, з нерозумінням, таке відчуття що я приїхала до Вас додому, а не до себе. Та я вже й не впевнена, чи можу я назвати це місце "додом". Це місто, що виховало мене, що зіпсувало долі десяткам людей, тут занадто багато спогадів. Якщо хочеш лишатись - лишайся, але без мене.
Кажу що не можу але  поводжусь як той пияк з "Маленького принца" тут - бо самотня, самотня - бо тут. Я говорю вам, але ви всі поглухли: можу бути в кімнаті з тобою, створювати ілюзію розмови, але ти ніколи мене не почуєш, між нами вже прірва,як гірко від цього. Але зрештою я вже доросла, зник юнацький максималізм, дурні мрії. Тут мене тепер можуть називати лиш божевільною, тобто нас. Бо хто ще буде обливатись водою в центрі міста чи лежати на мокрих тротуарах - і будь що буде. Час спиняється, біжить але ніколи не йде  назад  і я моживо одного дня поїду, щоб більш
не повернутись.

Немає

03:25 Коли думки не дають спати 0 Comments

В темному паршивому місті, в темному поцяткованому провальними ямами районі, в темній стерильній кімнаті помираю я у світлі смартфона. Як добре що наші ґаджети смарт, бо ми ні. Ніс просить чаю і хлюпає як старі резинові чобітки, ну памятаєш червоні такі? Кажуть шукайте і переживайте нові емоції, але старий добрий алкоголь в таких випадках не допомагає. Моя параноя розквітає з кожним кинутим поглядом, з дожним докором, в мене взагалі немає настрою, а у вас сміливості, чи то просто клепки забракло. Я не звідси кажуть люди, а мені дійсно тут погано.  Дім не вибирають, але я б з радістю. Перенесла б маму в іншу паралельність, де б вона не мала працювати зранку до опівночі (грьобані чоловіки з вашим патріархатом), в іншу площину, де друзі справді друзі, де існують відкриті розмови. Просто вбиває людська жорстокість та самозакоханість. Мені немає що сказати собі наодинці - це страшно. Перестали заповнювати незручні паузи словами, лиш сигаретами. Не вміємо розслаблятись без випивки, мріяти та фантазувати без наркотикіів, не випускаємо з рук телефони, не переживаємо справжні емоції, а лиш " ти сфоткала?"  .
Бардак, немає мені на мене мене, збираюсь-незбираюсь, йду-нейду, хочу-нехочу де певність і серйозність в моїх діях?
Памятаю як на лавці в рядок два хлопці, дві дівчини сигарети як по сигналу. Зі мною Бумбокс і їх хотабич,  співаю(о диво), мені добре з цими людьми. Говоримо про зальоти, дітей, одруження як і про їжу, розваги та сигарети.
Моє літо п'яне, дурне та дурманне, а я лиш хочу відчути свободу та політ. Хочу абрикос, розмов, сміятись, шалених танців, солодких мелодрам та найшикарніших фільмів, хочу прочитати все, що вигребла в бібліотеці і вдень спати теж хо, хочу ййти вся така нафарбована і красива, і чекати грозу, що обільє і зовсім не паритись. Хочу щоб мені було комфортно в своєму одязі, тілі та поряд з тобою. Я нічого не редагую останнім часом, це принципово, бо тут лиш емоції, я ще сама недосвідчена, тож не хочу й не надіюсь, щоб хтось мене слухав.
Просто будьте щирими зі мною, з собою, з іншими

Гуммо

23:44 Коли думки не дають спати 0 Comments

Фільм насправді не трешовий і не брєдовий як пишуть деякі критики, довго думала за нього сідати, боялась, відтягувала, але направді в безсюжетному зніманні крайнє дивних героїв( а навправді звичайних недоумкуватих, убогих, морально вбитих людей, яких ми в своєму місті та житті не хочемо помічати)щось зачіпає.
Всі кричать про "бридоту" Америки 70-тих, а насправді це те що ми хотіли. Сідала дивитись фільм я в роздумах: піти випити ревка чи вина, абож сісти і подивитись йобнутий фільм. Після перегляду відчуваю себе однією з героїв цього огидного фільму: стою поруч з матірю яка жартівливо і награно погрожує своєму сину та тримає дуло пістолета біля скроні, хлопців, що ось уже добивають чіюсь кішку, перевіряють носком кросівок на живучість та здають в магазин, дівчат що в своїх діях схожі на наївних порноактрис. Але вони чисті, такі чисті. діти роблять те і поводяться так, як вимагає того  мораль їхнього міста, як життя ставиться до них. І не їхня вина, що все пішло к eben`am. Зрештою діти - губки, що їм вложили в голови, те вони і несуть на вулицю. А як тут розвиватись нормально, коли у ванній кімнаті понавішувано купу "трупів" ляльок чи жити серед залишків  старих побитих ураганом речей, що більше схожі на тонни сміття. Нащо їх тримати, якщо нормальний стан будинків та кімнат говорить, що місто відбудувалось? Ураган не скривдив людей, він просто змішав їхнє внутрішнє лайно із зовнішнім, але його ніхто не хоче ні помічати, ні прибирати. От хіба хлопець винен, що його батько завжди був безвідповідальним чмом, що нічим в житті не турбувався?

до речі мені здається, що це якийсь постапокаліптичний фільм, в таких зазвичай показують як після "кінця" люди схаменулись і почати жити мирно, дружньо, але така райдужна  можливість майже утопічна для нас, бо вже майже пізно, майже пізно.  

Тож, так, цей фільм справді піднімає настрій, але не прекрасною реж
есурою чи грою акторів( мені здається половина з них прості мешканці  мертвого міста, яке "може жити вічно завдяти цьому апарату".) а відчуттям того, що в твоєму житті все ще не так погано, тож можеш похлопати себе по плечу і йти загажувати своє життя далі.

те, що не можу зібрати до купи

14:22 Коли думки не дають спати 0 Comments

мені на пошту ніхто не пише, і я не буду жартувати про полковника, бо  в нього  від листа залежало життя і память про сина, тож спершу прочитайте  тупі yebki а потім говоріть.  розвалюється голова, я ненавиджу ранки наповнені головним болем, турботами і обовязками, від цього хочеться подохнути, і не треба заспокоювати мене цукерками, Мам, я вже ношу ліФчики і не біжу до тебе плакати бо збила колінку. Всі руки і ноги в синцях, подряпинах, гематомах і шрамах але мені все одно, жаль що іншим людям ні, я вийшла  "недогарна", "недорозумна" і ще купа ваших недо якими ви  компостуєте мозок. А мене продовжує нудити і я все запиваю музикою, квасом і  денним сном.  You can be the boss daddy, you can be the boss але це нічого не змінює, ми п"ємо вино - вино хіт цього літа! Я знаю точку де воно по 28 с капейкамі, гидке правда, ну як наше життя, але тєрпімо. Чому мої грьобані годинники не йдуть? я ж не прошу їх бігти за мною, зі мною, я  прошу щоб вони просто показували котра година, КОТРА ГРЬОБАНА ГОДИНА. А вони не йдуть, малі не бісіть мене, бо ви нічого не зміните, мене же й так називають діти "тьотьою і кажуть здрастє".

 А у мене тут, хто? АА страсті!? Здрастє!

Не люблю практикантів фармацефтів, вони сильно розумні, аж занадто, кажуть:
"а у вас є рецепт?" І ще щось типу "це не заспокійливе"
та плювати я хотіла на них, ама крімінал тож мені можна. і ще зразкова няня п"ятирічного племінника, кухар і не дуже сумлінна прибиральница у своїй голові і кімнаті, бо нічого докупи скласти не можу. Хоча хто там говорив, що генії люблять хаос? Ну так зустрічайте, ет я, юний геній.
Все одно ми вже стали не тими, ким планували наші батьки, тож вони змушені нас любити такими як є, або не любити, або ти можеш змінюватись, і не бухати як чорт знає хто, завжди є вибір, чуєш нє? А я пофарбую волосся в бірюзовий, адже я й так ebnyta. І я не вчитель, в мене немає чого брати і чим ділитись, хоча я знаю як це: обливатись водою і смажити зефірки на вогні від запальнички, чи ходити босоніж і не по траві " бо ж там роса, простудишся" а по асфальті, і  знаєте це як вчитись заново ходити, це як вчитись жити.
Всі кажуть заспокойся: ти постійно кудись йздиш, тобі має бути весело, і при чому роблять це в такому тоні, ніби то Бог мені чарівну паличку подарував. А чому ви не можете? аааа точно, немає часу, грошей, друзів, знань, бажання, а в тому місті немає що робити, а те якесь нудне. Оцінювати все наперед то наша погана риса, а вас що завжди приваблювати краєзнавчі музеї чи може тільки "центр" міста? В кожному місті живуть люди(велике  відкриття  чи не так?) Кожне з них просякнуте історіями, проблемами, емоціями їх, там десь в одному непримітному містечку може жити той хто тебе зрозуміє і прийме в своє серце, місто і життя. А ми обираємо любити "близько", бо чекати зустрічі нам незручно, за сотні кілометрів - це вже недосяжно, це як вийти у відкритий космос. Ліниті, тупі мо не виходимо з власної зони комфорту і подихаємо на зйомних квартирах.

Світ така сука

04:05 Коли думки не дають спати 0 Comments

ОМи сонні п'яні бунтарі, ми дурні діти, що шукають ласки Всевишнього. Алкоголь лікує? Ні каплі, зате батьки можуть пишатись нашими витримкою та вмінням пити, або невмінням. Сьогодні на сходах лікарні говорила з чорною кицькою, вантажила себе думками та тихо вмирала. Ні, це не teen problems як поцілунки з друзями, це суворе життя, де ти викидаєш купу грошей на капельниці, де робиш дітей та ініціюєш аборти. Де тебе турбує постійний кашель та відсутність грошей. Вистачитть гратись, до того ж я не така вже й розумна, а в нашому житті головне правильно розставляти пріорітети.
Мені вже не жаль за тими людьми, що пішли, з якими обмінюємось лише сухим кивком голови, мені вже не жаль дитячих симпатій і чекань "принса", ми занадто занурюємось в наше болото, де головне шмотки, кого ти знаєш та скільки грошей в тебе в кармані.
Мені замало часу щоб співати пісень в навушниках коли йду додому, замало часу шоб плакати та кричати, щоб рвати квіти, читати, я хочу ділити ваші проблеми з вами, я хочу справжніх Вас, ну чому цей світ такий?