обійняти

 мені так хочеться обійняти та заспокоїти ту дівчину, яка так щиро, легко та без страху жила, боялась, кохала та мріяла на сторінках цього блогу. Це один з моїх здобутків та те, за що буду вдячна їй. Скільки історій, стосунків та відвертості. Навіть готова їй зараз заздрити. Ні краплі разом з тим не жалію, що цей блог лишився приватним щоденником, до якого мали доступ люди, яких можна перелічити на пальцях. Так солодко і боляче читати про переломні моменти, про справжнє життя та прагнення в розібратись у цій круговерті. Здається, цей тон та цей наратив уже в минулому, але я пишаюсь цією частиною історії. Історії, яка лишилась десь там, у містах, мріях та прагненнях.

коли мені потрібна допомога

ти ж знаєш, що ти одна з найсильніших людей, яких я тільки знаю, правда?

Ти ж знаєш, що коли тобі самотньо і сумно, насправді за твоїми плечима стоять твої рідні та друзі?

Ти ж знаєш, що можеш пролистати свою телефонну книгу і ти знайдеш як мінімум 5 номерів людей, які розділять з тобою твій біль?

ти ж знаєш, що твої сльози це не слабкість, це показник того, що ти жива і щира?

ти ж знаєш, що люди, які показують свої емоції та проживають їх в 1000% разів сильніші ніж ті, які приховують і відвертаються кажучи "я нічого не відчуваю, я взагалі не такий"?

ти ж знаєш, що ти переживеш це і станеш лише краще і щасливіше, коли пройде цей етап?

ти ж знаєш, що обирати зараз себе, свої почуття та емоції, це означає робити крок на зустріч новій людині, новій собі, яка точно буде щаслива.

ти ж знаєш, що я завжди тебе підтримаю?

ти ж знаєш, що можна просто поплакати стільки скільки тобі потрібно і біль пройде?

ти ж знаєш, що ти заслуговуєш лише найкращого: людей, ставлення, життя та настрою?

ти ж знаєш, що ти одна з найближчих мені людей? І тільки дай мені знак і я готова за тебе вписатись і наваляти кому треба (це звісно жарт, але якщо треба - все зробимо в найкращому вигляді)

Ти ж знаєш, що я з тобою, за тебе?!

не можна мовчати

Інколи, забуваю, що найбільша зброя і найбільша нагорода - чесність. З самою собою, з оточуючими. Вона звільняє та дає сили. 

пісня цвіркуна

Все більше переконуюсь, що куди б не пішла, всюди беру себе з собою. Моя рожева мрія про те, що переїду в Київ та зразу стану той дівчиною з чужих інстаграм, де вона заклопотана, але задоволена життям працює у кав'ярнях у самому центрі міста та встигає знімати інстаграмні фото і вдало на них виходити. Чорт, це не я. Виявляється, що треба спершу стати то дівчиною, а потім уже пробувати позувати на фото. 
Але зараз ця місія здається нереальною. Мені погано. Я в Києві, живу відносно недалеко від тих приславутиз місць, де треба сидіти в кафе, і навіть моєї зарплатні вистачає знімати цю квартиру. Але я не відчуваю в ній затишку, вона це як милиця - добре, але не гірше. Страшно визнавати і страшно казати, але мені погано. І це не тільки і не основне ще через те, що мої стосунки, які тривають уже щось 2,5 роки похерились. Я не кажу, що я чи партнер зіпсували їх. Ми просто люди і ми просто такі. Комусь властиве щось одне, комусь щось інше. І інколи ці розбіжності завдають болю та смутку в стосунках. А виправляти це і віддавати свої сили ти не можеш. І партнер також. Ми кожен з різних причин і з різною симптоматикою ввійшли в свої особистісні кризи і упс. Зараз плаваємо там. Я не знаю, коли вони закінчаться і чи станеться це ще до краху стосунків чи після. Знаю одне - заперечувати і приховувати переломні моменти не вийде. Вони змінюють нас.

Так, я десь в цьому похолоданні між нами знайшла свіжий ковток повітря. Тепер я мовчу, дивлюсь у кудлате ніби пухове небо за вікном нашої зйомної квартири на 12 поверсі і мені так спокійно. Кажуть, що потрібно, щоб спершу все набридло,осточортіло, скисло, щоб одного дня ти зрозумів, що так як є, ти не хочеш, а як хочеш, поки не знаєш. І в той момент ти провалюєшся в пустку і плаваєш там, поки не намацуєш пальцями ніг нову опору, новий фундамент, на якому ти знову почнеш будувати щось своє.

Так от. Я плаваю зараз в цьому ледь підігрітому молоці пустки і мені добре. Нарешті, ніби через мою голову проклали швидкісну автостраду і думки пролітають так, що я не можу розібрати, або і взагалі зменшуються до ледь помітного шуму на підкірці. Мені тут добре. Бо хоч я у свої 25 ще багато не- не вийшла заміж, не народила, не знайшла вакансію мрії чи роботу, не знайшла місця, де осісти і так далі. Я таки нарешті задумуюсь як мені комфортно. І всі сумніви просто розбиваються вщент. 
Я поки налаштовуюсь як запилюжений інструмент, який не чіпали бозна скільки часу. Я налаштовуюсь на всесвітній ритм, щоб заграти так як тільки я можу і таку пісню, на яку тільки Я спроможна. 
Чи буде вона неперевершена і всесвітньовизнана чи буде просто як звичний монотонний супровід руху часу як вечірні цвіркуни. Здається, мені уже все одно.
Підписатися на: Дописи (Atom)