На карантині

Найсмішніше і найпечальніше заразом, що часто ти не можеш відстежити свою тривогу. Вона постукує тобі у скронях, інколи хапає за горло та зжирає з середини, а ти продовжуєш ідентифікувати її як потребу у весняному сонці та прогулянках. Навіть не помічаєш, що повсякчас намагаєшся уникнути спілкування, втекти та закритись, щоб хоч на секунду допустити, дати собі можливість подумати, що це сталось.

Колапс, пандемія, а по-іншому маленький кінець світу, твого дорослого світу. Бо весь "ДО" того план "ПО" виживанню, який ти в принципі й не дуже складала, розвалюється і закінчується. Допустити, що ти не знаєш як і що далі, і найгірше, всі попередні досвіди, сценарії попередників, не працюють.

Також смішне те, що у всесвіті існує баланс, але не соціалізм. Це не кожному по порції паніки й тривоги, і кожному по рівному шматку оптимізму, це сотні випадків приреченості і сотні випадків щасливого розташування зірок, збігу обставин.

Моє Я десь на роздоріжжі. Відсутність попереднього досвіду і незнання, що може чекати завтра, дозволяє липкому страху розповзатись по спині та згризати нутрощі. Відсутність схожого негативного досвіду раніше дозволяє сподіватись на легкий, скоріше лайтовий сценарій майбутнього. Але коли ти виявляєшся майже незахищеним перед майбутніми подіями, без досвіду, подушки безпеки, емоційної підтримки у вигляді великої родини поряд скоріше повіриш у кінець світу, ніж у єдинорогів. І я намагаюсь вибратись, заспокоїтись, порадіти, але поки виходить лише виживати й слухати монотонний стукіт паніки у скронях.