5 років

5 років тому я завела цей блог.
5 років у ньому відкривала свої почуття, проводила з собою бесіди, сперечалась над відомими істинами і відкривала нові.
5 років мені було п'яно, солодко, боляче, сумно, важко, бентежно, добре, наркотично, совісно, незвично, виклично, буденно та нудно.
5 років я обирала говорити сама з собою і часто, як мені думалось, вела щоденник через самотність та нерозуміння мене світом.
Весь цей час мені знадобився, щоб зрозуміти, що мені так було комфортно. Страшно сороміцько це зараз оприлюднювати. Зізнаватись, що всі мої муки були шляхом до сьогоднішньої мене, яка ліниво кладе голову на руку і з примружено-хитрими очима розмовляє з подругою про нові для нас речі, якось протизаконно у моїй голові. Прокинутись сьогодні вранці і подумати, що все так як треба, було протизаконним. Не хотіти зараз заміж, не хотіти дитину, не будувати стосунки з обов'язковим розв'язком подій у вигляді "шлюбу" - також протизаконно. Було. Дивно бачити, як з тебе такої прогресивної та розумної, лише одного разу випадково спадають шори і нарешті ти стаєш здатна відчувати.
Правду кажуть мудрі люди, якщо ти вмієш цінувати та відчувати себе і свою самоту, ти ніколи не будеш самотньою. І не лише через те, що у тебе будеш ти сама, а через те, що коли в голові змовкає сирена "я буду самотня/я є самотня/ я залишусь самотня" ти бачиш людей, що є біля тебе. І це не обов'язково мають бути якісь симпатії, партнери, а і подруги, сестри, викладачі, співробітники, батьки. Та всі. Коли ти вмієш цінувати час наодинці, з самим собою, час з іншими не перетворюється на постійне відштовхування людей та нерви через чиюсь присутність у твоїй галактиці. Ти навпаки перебуваєш у стані тиші і можеш (по)чути і (по)бачити інших. А це інші світи у яких ти можеш навчитись дивитись на все під іншим кутом.
У такому стані, ти осідаєш. Перестаєш істерити, нити, що ти сама або тебе всі кинули. А приймаєш себе, цей стан, і лише потім звертаєшся до інших людей. І все виходить добре.
Лиш з реалізацією проблемки. Опис ситуації займаєш кілька речень, а процеси у черепній коробці, які часто йдуть з великим скрипом, можуть відбуватись по кілька місяців. І ось. Одного недільного ранку прокинувшись у чужій квартирі, на підлозі, я раптом зрозуміла, що це найкращий варіант. Що я так і хотіла.
Жаль, жалість за всіма людьми та ситуаціями, зникла, натомість виросли крила. Тепер можна. Можна говорити про те, що ти хочеш. Можна нічого не очікувати від людей та попри це вірити їм.
Насправді цей блог та останні 5 років дали мені надзвичайно багато. До певної міри я стала такою як стала саме через блог. Через нього люди вчитись розуміти мене більше, а інколи розуміли, що нам не по дорозі. Я вчилась жити, відчувати та бути, вчилась вірити та говорити. Порівнюючи з подругою останні 1,5 роки я зрозуміла, який величезний крок здійснила за цей час. Впевнена, далі буде ще цікавіше.

перша заповідь: відчувати

Серце так хвилюється, що інколи заважає мені дихати. Задихаючись від передчуття, так багато хочу присвятити, вилити, поділитись, довірити цим сторінкам і завмираю. Що розповідати? Я не встигаю відчувати. Здається моє шалене та задоволене життя проноситься повз. Все так як хочу, та чомусь не встигаю його жити. Я викроюю собі хвилини у кімнатах з сплячими лампами, де лише світло від вогню в каміні лягає на плечі та цілує макушку. Мене вистачає лише на констатацію, що саме цього я хотіла. Цього і повної самотності. Хочеться відпихати і тікати від людей, виставляти їх за двері та вішати оголошення "дуже багато роботи, давай завтра". Мені страшно. Страшно і не природно пускати когось у своє життя. І лише коли буря в мені заспокоюється я даю собі шанс, шанс лягати на коліна і призвичаюватись до чиїхось погладжувань по шкірі як вуличний пес. Не лякатись та не кусатись. Вчуся взаємодіяти, не натягати на себе псевдообов'язкові кайданки "мушу/винна", хоча так солодко інколи йти протоптаним шляхом. Просто інколи так солодко нічого не вирішувати. Бути жертвою.
Я не йду до чужих рук, але якщо вже лягаю в обійми, то серце розриває від тотального щастя. Стосунки, які ніколи не матимуть ванільного в кінці "жили разом довго і щасливо" виявляється мають шанс на життя.  Резонне питання:  як можна бути щасливою, якщо знаєш, що скоро позбудешся цього? Виявляється можливо. Так набагато легше. Відпадає ймовірність натягти на людину ярлик "моє" і "разом на віки", відпадає бажання прилаштувати штори в ромашку на чужій кухні. Бо ти знаєш, що ти гість. Не розбиваєш голову об чужі стіни, щоб побудувати на руїнах свої постулати та закони. Просто входиш у чиєсь життя і йдеш поряд. Страх, що людина зрадить/знайде краще/закохається у іншого відпадає, адже ти і так "не назавжди". Ця неонова табличка над головою партнера оговтує, коли з'являються думки, що хтось комусь підходить краще. Тоді  розумієш, що це вибір. Ти обираєш і обирають тебе і поки це взаємно, доки це і триватиме.
Звісно без усталених "як ми назвемо наших дітей" та " де ми святкуватимемо весілля" нуднувато інколи. Хочеться дитячої дурості та несерйозності, як тоді у 16, коли очі в очі і без різниці, що він вчора кинув дівчинку, якій так само розповідав про рожевих поні. Інколи хочеться бути простою дурненькою такою, щоб вона біжить -  волосся назад і жодної думки, що згризає нутрощі. Але будьмо реалістичними. Я це я. Котра певно четвертий чи п'ятий рік пише тут, пише перш за все собі, а потім і вам. Пише і намагається стати краще і стає. Я, котра інколи вміє топити себе у багні та страхах, я яка помирає майже, і кожного разу, кожного чортового разу, піднімається. Бо ж будьмо чесними: я не та дурненька дівчинка, яка наївно біжить полем і волосся в неї таке назад.
Я та, яка заспокоює людину, яку б хотіла не бачити вже років 5-7, але заспокоює, і твердо вирішує, що колись стане допомагати всім з зраненими душами. Я та, яка вміє не сумувати ні за ким і яка на 5 балів може бути черствою з середини, але кожного разу плакати, коли говорить. Я та, яка попри всі спокуси самотності обирає відчувати. Відкривати своє серце і пускати туди людей. Не важливо на скільки, головне щиро і на усю "котушку".
Тому цей рік починається з закінчень. Що парадоксально. Відбуваються серйозні розмови і "відкриваються" карти. Ми обіймаємось та прощаємось з колись близькими людьми. Сидимо і жартуємо до 5 ранку з знайомими. Я дозволяю собі бути такою як є. Хоча інколи сама втрачаюсь "якою ж все таки є". Але все вимірюється та вивчається на життєвому шляху. Головне ж відчувати?

Жінка повинна

***
Не те, щоб я цього не знала чи не усвідомлювала, та сьогодні найсправедливіший час, щоб бути собою. Всім. Чоловікам. Жінкам. Особливо їм. У останній розмові про ймовірність поєднання успішної кар'єри та особистого життя, останнім аргументом (який ніби то був на захист кар'єри, що мусило б мене тішити) було "бабуся окрім звань директора школи і т.д., встигала варити вечерю, ніколи дідусь не їв вчорашнього і не чекав на їжу більше 10 хвилин". На цій цитаті я аж закрила очі та звернула діалог, бо думати спокійно  не могла. Так, я розумію, що колись обов'язковим критерієм  успіху жінок було заміжня/не заміжня/розлучена, та і загалом говорити про себе у часи виживання не те щоб не пасувало, а просто було ніколи. Тому цим і вимірювали "добробут", дехто ці застарілі мірки вносить і у своє життя. А я кочувала від радикального "у мене чоловік готуватиме" до "я мушу, я чорт забирай мушу готувати їсти". Певні життєві обставини і люди здавалися мені непоборними. Та світ змінюється. Стосунки людей йдуть в тар-та-ра-ри і виявляється, що якщо людина цінує їх, вона зробить все для їх збереження. Навіть самі чоловіки на межах розлучень якось стають спроможними годувати дітей, гуляти з ними та навіть мити посуд. Не все так прозаїчно та жорстко, але сьогодні я якось зрозуміла, що не варто себе ламати. Так, бувають стосунки, коли дівчина ламає себе і терпить, а потім "плотину прориває"  і вона йде, а партнер  все раптово розуміє. Розуміє, що це саме та людина, розуміє, що для збереження стосунків він може навіть переглянути свої стереотипи і навіть зрозуміти, що без них добре живеться.
Але я не вважаю час "терпіння і мовчання" виправданим ймовірним майбутнім щастям. Можливо я помиляюсь, та тоді я отримаю свою відповідь на цей "запит". А поки у мене не вистачає цього терпцю і "плотину зносить" швидко. Від усього. Разом з тим я бачу багато прекрасних прикладів, коли жінки сильні, чудові та самодостатні дозволяли собі бути тими ким є: народжувати або не народжувати дітей, готувати сніданок/обід/вечерю або робити це лише на свята, прибирати за викликом та 1-2 тарілками посуду у раковині чи свідомо знати, що до брудного посуду не  торкнуться і з цим також живуть. Виявляється, що бути собою не шкідливо і не небезпечно. Ви, тобто я, яка не готує борщ та супи, вижила після 22 років скитань на цьому світі. Успішно продовжуватиму це робити і й далі не любитиму генеральних прибирань та прання штор.
Просто час розслабитися і робити лише те, що приносить кайф. Ще одна заповідь. Амінь.