Обережно! Гуру з психології мовить

Читати книги з психології, думати про щастя як досяжну мету і ціль нашого життя, вчитись бути холодною як лід чи відчувати кожного разу бурю до кінчиків пальців та іскорок в очах. Дозволяти собі бути відстороненою й байдужою чи ображатись і плакати. Здається, я вже не вважаю емоції моім ворогом, але й не видавлюю їх за "правильних" обставин. Мені дивна така зміна,  дивна ймовірність чесності й доцільності своіх дій. З кожним кроком починаю розуміти все більше в собі, й трошки більше в інших. Здається, кожну окрему людину я оплакала, коли мені зробили боляче, але разом з образою вийшла фальшива привязаність до людини. Що сказати, ми занато боімось залишитися самими:не мати друга взагалі чи не мати їх в достатній кількості чи парності, не мати хлопця/дівчини, не мати підтримки. І через ці страхи люди дружать з ненависними їх людьми чи себто заводять псевдодружбу, через них починають зустрічатись з партнером/партнеркою суто з своіх егоїстичних поглядів, не розуміючи взагалі терміну стосунки і роботи над ними, розглядаючи людину лиш як ймовірний підходящий варіант для співжиття. 

Люди такі самотні й лякливі. Вони загадують собі на зорі інших людей. Намагаються знайти сенс чи вихід чи розраду в пустих амбіціях чи ставлять фальшиві цілі, що не принесуть їм щастя. Адже це головне, що хочете в житті - щастя. Скажете ні? У вас наприклад ціль всього життя - блискуча карєра. Чому? Бо сходження по карєрних сходинках веде до добреоплачуваної роботи. Але чому ви цього жадаєте? Щоб мати гроші. Чому? Щоб забезпечувати всі свої бажання і прихоті. А чому? Бо тоді ви будете щасливі. 

"Багатства, слава, загальне захоплення й усі інші цілі залежні й вторинні щодо щастя; хоч би якими були б ваші бажання - матеріальні або спямовані на благо суспільства,- це лише засоби для досягнення однієі головноі мети - щастя." (Тал Бен-Шахар "Бути щасливим") 

І звісно, для досягнення щастя не достатньо визнати його головною метою, для цього треба ще працювати багато. Але я поки що поганий порадник, адже сама б'ю коліна в дорозі до цієі мети. 

Тому  хочу лише, щоб люди були чесними. Перш за все з самими собою. Так буде простіше. А ще не кривдьте інших брехнею чи фальшивими обіцянками. Якщо горіти, то до кінця. Якщо бути, то тільки разом. Якщо відчувати то казати, і якщо не відчувати, то знову ж таки - казати. А ще прошу побільше усміхатись і памятати, що все буде гарно.

не клянись вовсе ни Небом, потому что оно престол Божий, ни Землей, потому что она подножье ног Его, ни Иерусалимом

«Я цябе ўратую!».

Толькі як -- ня ведаю.

Мені так сумно, так сумно, що просто сідаю, ложу голову на коліна і сиджу. Якщо ніхто мене не рухає то сиджу поки не затерпне шия чи спина. Здається, я б могла вивести, класифікувати та розповісти про всі стани печалі, а потім ще написати книгу, яка б точно стала безселлером Зе Нюройк Таймс, але не роблю цього, бо печалі і так забагато. І не виходить її позбутись ні погулянками, ні книгами, ні тусовками. Це ніби невидима шаль, яка як тільки огортає тебе - ти стаєш недосяжний для цього світу,  серце замерзає і нічого не торкає тебе: ні чієсь щастя, ні горе, нічого. Ти може сидіти в компанії, сміятись, можеш пити чи навіть кататись на ковзанах, але в кожній, кожній хвилині знайдеться секунда чи мілісекунда, того смутку, що прохромить  і втягне ніби вир в апатію. Та потім тебе окрикують, ти оговтуєшся і усміхаєшся типу "все норм, просто задумалась".

Тож здається щось переломилось, щось сталось зі мною таке, що змушує весь світ навколо або крутитись  з шаленою швидкістю, або завмирати. А я, це я: розгублена, тиха і втомлена. І все, немає оцієї дитячої психологічної консультації по всім знайомим і друзям. Немає зайвих емоцій і награності, жаль лише сну немає також. Та відкривається щось більше, перестаєш нервуватись через дрібниці - починаш відчувати.

 До решти взагалі забуваєш, шокуєшся, усвідомлюєш, заспокоюєшся і забиваєш на все,коли твоє таксі врізаєтсья в фуру три хвилии по тому як ти з нього вийшла і розмовляла з водієм. Навіть про завальне навчання тоді забуваєш, про розбите серце чи ще там що вам приносить сильний душевний біль?

Чесно,  кілька разів бачила нещасні випадки, аварії, сама потрапляла в ДТП з палаючими машинами та йшла з площі за пів години до оточення її беркутом. І все що  можу зараз сказати це : "чорт забирай я везуча". Везуча тому, що не пережила на своїй шкурі деякі речі, і везуча, що пережила. І той час, що нібито втікає крізь пальці, зістарює твоє лице, ломить суглоби на погоду  й корчить спину,  ніколи в житті не віддала б. Бо здаєтсья зрозуміла його цінність, навчилась не бідкатись на нього. Адже  саме час дарує нашому існуваннню зміст. Саме він встановлює рамки й підпихає нас. До решти час - наш дар.

Смішно звучить так? Адже ми безсмертні душі, замкнені в смертному тілі, на обмежений термін. І що ж здається нам треба цінувати і що нам треба робити? На ці питання хай кожен знайде відповідь для себе сам, я ж не гуру там якийсь. Але знаю, що все що ми можемо віддати людині це час, проведений з нею, або витраченийна неї. Рано чи пізно це розуміє кожен. Що ніяка робота чи гроші не компенсують витраченйи час.

А все чим ми можемо клястися коханій людині - це наше кохання, все що можемо дати їй - вірність нашого тіла. Бо ніщо інше він не зможе від нас отримати: ні нашу душу, ні наші почуття,  ні нашу любов. Це все в силу того, що є внутрішнім скарбом вже унеможливлює його передачу, залишаєтся в нас і з нами. А ці ж почуття трансформовані в слова кохання вже втрачають половину змісту і чарівності, тож все що ми можемо дати коханій людині - це свій час та вірність тіла. Єдині та найважливіші атрибути нашого існування.

Це те, що зрештою ми розучились цінувати і берегти  сьогодні. 

"Ещё, слышали вы, что сказано: не клянись вовсе ни Небом, потому что оно престол Божий, ни Землей, потому что она подножье ног Его, ни Иерусалимом, потому что он город великого царя. И вот я не знаю кто сегодня в Иерусалиме царь и даже кажется, что там вообще нет такого человека, который мог бы все уладить.Но только я знаю, что точно не буду клясться городом, в котором люди как арбузы взрываются под палящим солнцем в автобусах и на площадях. 

Но зато моя одна знакомая с мужским именем Саша за свою короткую жизнь уже  два раза клялась Небом и один раз Землей.

А в любви она клялась неоднократно. ....И каждый раз когда она оставалась наедине с мужчиной и слушала его слова о любви, в ее голове рождались похожие слова. Только эта Саша из большого города никогда не произносила их в слух. А все свои чувства выражала то улыбкой, то поворотом головы, то хитро прищуривая глаза. Потому что эта моя знакомая Саша всегда вела себя как актриса из художественного фильма про любовь, потому что только в таких отношения между мужчиной и женщиной есть кислород. А если клясться и не любить, то это уже говно собачье, а не кислородный фильм, а если любить и не клясться, то это уже немецкое порно, а если встречаться с разными мужчинами, а любить только одного человека, то это уже похоже на русский кинематограф про березы и поля.

И вот лучше курите траву, ешьте яблоки и пейте сок, чем вы будете валяться пьяными на полу перед телевизорами, клясться Небом, Землей, Иерусалимом, что ваше сердце принадлежит одному человеку. Потому что если ваше сердце принадлежит одному человеку,а тело другому то чем вы будете клясться? Не престолом же Божим, и не подножьем ног его и уж тем более не Иерусалимом, в котором люди сходят сума от глупостей, а клясться вы можете только любовью своей.

И да будет слово ваше Да - Да, и Нет- Нет, а что сверху - это то от Лукавого."

( Із  к\ф "Кислород"-Композиция №3 "Да и Нет")

Я з тобою

Ніколи не  можна бути настільки залежною, бути такою боягузкою. Я не можу писати, бо як тільки сідаю, з-за спини зявляються осудливі погляди і колючі слова:" я навіть не дочитала до кінця", "що за брєд там був написаний?", "нащо я витратив на це свої 5 хвилин життя", і замість того, щоб огризатись   і захищати своє Я, яке вони так старанно втоптують в бруд,  погоджуюсь і боюсь торкатись нових електронних сторінок. Щоб не зіпсувати комусь іх 5 хвилин життя, які вони через свою милість вирішать витратити на мій блог чи на мене. Забуваючи при цьому про себе, про свої думки чи гідність.

Мені було страшно визнавати, що зі мною щось не так, що я потрапила в яму розпачу і зневіри. Мені здавалось це спершу чимось страшним і тим що зі мною не може трапитись. Адже це не правильно. Адже я не маю там побувати. Чи я маю бути сильна і ніколи не потрапляти в такі пастки. І до решти чи не дитяча це вигадка - депресія? Чи я маю взагалі на неї право?! Тут немає жодної з моїх думок, це все те, що чула, коли плакала і розуміла, що мене затягує темінь. Я отримувала у відповідь :"такий світ", "такий період" або "ти просто дитина". Мені ще гірше ставало від цих слів, адже хотіла почути лише "я тут, я з тобою, та все чорт забирай буде добре і не смій думати інакше".  Я в пошуках цих слів, жалілась, ділилась, шукала підтримки, оголошувала своі думки і критичні зауваження та  нічого не отримувала взамін поки не зрозуміла, що все що мені потрібно зараз це я сама, це мої думки і зауваження до себе, час на роздуми. Мені потрібно було слово, світло, тепло, але виявляється, що марно шукала його в інших. Воно в мені. Лиш  я його не бачу. Лиш зараз я знахождусь в пастці нерозуміння і страху. І напевно мені варто спокійно це пережити.  Перенервувати, перебіситись, перекричати і перемовчати.
Мені варто бути собою і казитись, плакати і говорити, коли хочу. Справді до біса тих людей, до біса всі надії, прохання і тд. Я думала, що ніколи не варто лізти на рожен, варто приймати і сумирно прогинатись під ситуації й життя. Спродівалась, що змирюсь з певними умовами і оцінками, та це загнало мене в ще глибшу яму. Страшно, та я починаю розуміти, що не зможу змиритись з деякими речами. Страшно, та я почала себе розуміти. Страшно, та тебе ніхто крім тебе не зрозуміє. Страшно та важко, але пора себе виховувати. Страшно та ти один. Страшно, але не бійся, я люблю тебе.

І вона мені каже: "нащо воно мені все здалось? Я занадто стара вже! Чорт мене дьоргнув за це взятись". Я їі палко підтримую, тож у відповідь промовляю: "тепер це і моє пояснення! Я нічого не хочу і не можу! Я вже занадто стара для цього!".Взаємні погляди і божевільний сміх. Вона сідає напроти мене і втупивши очі в стіл, з неймовірно беззахисною посмішкою(їй не жаль) повідомляє мені, що сьогодні нагрубіянила нотаріусу. Я плескаю в долоні і заливаюсь тупим сміхом, ствердно киваю і допитуюсь чим та іі так розізлила. Вона для мене ніколи не винна, і хоча є мякішою ніж топлений віск, завжди непорушна в своїх принципах і поглядах на мораль. Вона ніколи не хотіла, щоб хтось вляпався в халепу і попросила, щоб я повідомила її, коли заручусь. Я роблю вигляд, що вона буде найбажанішою гостею, та боюсь, вона занадто турбуватиметься про мене. Хоча чи існує ступінь занадто по відношенні до неї.
Ми тільки нещодавно познайомились по факту. І я ніяк не запамятаю, які іі улюблені квіти. Але напевно в мене така біда зі всіма квітками. Тож я говорю з нею інколи і ми справді не розуміємо цього життя. Нам здається, що ми родичі, бо стійкий песимізм відлунює в наших словах, а моя відмазка - таке життя, вже стала спільною. Вона завжди каже, що я не маю міри, і ніколи про мене не турбується. Лиш не схвалює мої постійні швендяння по країні, аби лише  життя дозволяло їй осісти в одному місті, то, на мою думку, вона б неминуче обрала гори. Тиша завжди її приваблювала більше. В ній і самотності вона б знайшла своє щасття. Вона ніколи не буде жінкою з 40 котами, скоріше в старості буде мені здаватись доброю феєю з казок. Ну знаєте з таким милим капелюшком і безмежною любовю до рослин. 
Тож я зустрічаю іі говорю і заспокоююсь. Вона має талант не розуміти, але забирати мій тягар. А кожну розмову вона закінчує словами "успіху " так ніби кожного нового дня я планую нову битву як Наполеон, а не ліниво намагаюсь встати з ліжка.
Вона, напевно, та, на яку хочу бути схожа. Вона, напевно, одна з моїх я.