повторіть коктейль,але можна без мерзенних людей

Кудис подівся мій запал? Уже не кричу на вулицях, немає шампанського в руках, червоної помади й впевненої пяної ходи. Ні, ніхто не сказав, що перестала пити. Я тут ніби і мамі жаліюсь, що при будь-якій змозі напилас би, і впринципі так і роблю. Але без пафосних коментарів. Я вже не відчуваю світу, все для мне зблякло і злилось в одну неякісну картинку, а натхнення вистачає на три вдалі речення і одну цікаву думку, а невезіння вистачає на кілька лажових історій і дві склянки сангрії. Я також намагаюсь лягати спати вчасно, і совісно проходжу практику( на трієчку насправді) і ще багато ляля, але в моєму виконані це як затикати дирки в майже затопленому кораблі - до сраки. До сраки то всьо. Бо мені викручує шию і самопочуття ніби катається на американських гірках, бо серце одної ночі вирішує станцювати мені канкан. А я ж чорт забирай майже в певнилась у йього відсутності! Доводиться судомно синіми пальцями намацувати пульс, переривати гігабайте памяті в голові задля короткої інструкції. А  засинати доводиться впевнившись, що не сьогодні, помру не сьогодні, хоча все можливо якщо продовжувати кидатись під машини. А сьогодні, завтра завжди доводиться розуміти, входити в положення й в згоді кивати головою, хоча ти лиш хочеш всіх називати мудаками і йти пити самій.

 

Цитата дня: час не чекає  навіть старих знайомих. 

І я насправді не знаю, що вона означає. Та мені здається, що все йде, все проходить і треба відпускати, що не хоче залишатись з тобою. Треба рвати  погані стосунки, кидати фальшивих друзів, відвертатись від людей, що тебе викортистосують, зраштою треба вчитись цінувати себе. До того ж вже навчилась так боляче не чіплятись за людей, не ставити їх фігурки на маленькі п"єдестали памяті, бо з ними зрештою доводеться просто розминатись на життєвій дорозі та вдавати незнайомців. З цього смішно. 

Відрізаю голови рибам, а вони вдають ніби не помічають мене, демонстративно закочують очі і судомно плескають хвостами. Їм байдуже до крові на моїх руках, ногах, до того, що в зелених ріках під молочним туманом шкіри вона закіпа й псується. Вони обирають швидку смерть і не марять мріями.

Але що робити з мріями нам? Що робити, коли мрія не полягає в фарбуванні волосся чи покупці машини? Що якщо це щось, що важко досягається  й шлях до нього не легкий. Один варіан акумулювати та  кинути на те всі сили, фактично відмовитись від життя зараз, чи інший: поставити мірю на поличку "поки що недосяжне" і по трохи діяти, маючи ймовірністю, що ніколи її не здійсниш? Де та межа, що відділяє нас від витраченого існування і нездійсненої мрії? Чи де той правильний спосіб? Як нам чинити? 

А поки ця каша вариться в мене в голові я не хочу зайвих слів. Привіт, Vivienne Mort.

"Квітка живе лише день, літо живе лише два. Я хочу співати пісень, щоб знати, що я жива.."

Я знову слухаю чужі скандали, дивлюсь сцени з побутових сварок та примирень, знаєте  ніби перед великим екраном як у "451 по Фаренгейту" тільки там показують херову стрічку з СРСР. А потім люди дивують чому напиваюсь, занурююсь у фільми. Мене наздоганяє убоге існування індивідів, все низьке і нице протягає до мене радушні обійми й намагається поцілувати в губи. Як тут не закричати? Як тут не напиватись, щоб терпіти це моральне насилля? 

В магазинах моїм пастортом стає пустий і нещасний вираз обличчя, його відстороненість. Дивлячись на це мені без слів продають алкоголь, адже серцю вже 100-надцят літ. А я шукаю себе у вікнах трамваїв, вдивляюсь і намагаюс зрозуміти хто  там, й зрештою розсіююсь, гублюсь і втрачаюсь. 

 "Не давайте мне гладить кошек, я уйду вместе с ними лазать по крышам, мурлыкать и скрестить о старый диван. Я уйду пить вино. И маятник моей жизни кажись остановился в положении "пейте" и я п'ю, но

ниче не меняется."

#янебоюсьсказати або те, чого ми не бажаємо помічати

Останнім часом мережею поширився флешмоб, під яким жінки розповідають про насилля здійснене над ними: зґвалтуваня, домагання, брудні образи. Жінки, не побоялись розповісти страшні і огидні факти з свого життя. І це лише маленька частина, тих то вирішив поділитись. Мене ці історії просто шокувати, скільки випадків, історій. Я завжди думала про таке, як про історії за екраном. Таке можуть показувати у фільмах( та чомусь я завжди відвертаюсь або відчуваю злість з огидою, але увага!! до жертви ане до кривдника), таке можуть розповідати в новинах, але "таке" є далеким і туманним. Я дуже наївна і довірлива,  чи можливо правильно сказати неосвічена в таких питаннях. Тому що на будь-які пропозиції підвезти  від незнайомих водіїв, я погоджують і маю тотальну впевненість, що все буде добре,  і дякувати вищій силі або нормальності тих людей, все добре. Я не зустрічала в своєму житті жодного насильника, покидька чи хворого, який би змушувавмене роздягатись чи лапав би мене чи робити щось зі мною. Але бачу, що мені пощастило, дуже пощастило. Звісно не обходилось без неприємних моментів з хлопцями, та повірте завжди є можливість таких брудних образ і домагань.

Виявилось, що багато чоловіків зсуджує таку відвертість жінок, мовляв нащо цей бруд виставляти на показ? І напевно до певної міри я б була згодна з ними, аби не одне послання, що майорить як маленький прапорець у більшості  цих історій: "жінки, дівчата не винні! Ми не до кінця навіть це  розуміємо. Те, що жертва обовязково сама винна - закладено в нашій свідомості. Всі скидають то на "вона, напевно, вульгарно одяглась", "напилась і сама не памятає", "він хороший хлопчик, так би не вчинив, вона бреше", "як?? наш сусід? та він шанована людина, не вигадуй, тобі здалось", а як то коли нападають на маленьких дівчаток? В мене кров в жилах стигне. Хіба нас можна  ображати, знущатись, бити, ґвалтувати, бо ми просто фізично слабші? Вибачте, хіба ми винні, що в нас є вагіна? А деякі покидьки дозволяють собі заявляти, що жінку не можна зґвалтувати, поки вона притомна. В Україні навіть сама родина прагнутиме замовчати, бо "ніхто" потім не візьме за між. Та гірко усвідомлювати, що потім половина з цих "ніхто" дозволяє собі поводитись з своїми дівчатами, друинами як з сміттям, або рабами. Годують і виховують їх кулаками, тотальним контролем й впевнені в своєму "правильному" вихованні. Я почувши ще в підлітковому віці історії про таких  "хороших" татів, вирішила для себе, що ніколи не буду з людиною, яка не поважатиме мене.

 Я така ж людина як і всі, маю рівні права, і не важливо, що в мене між ніг.

Та зрештою з цього флешмобу, окрім страшної констатації жахливого ставлення до жінок, яке переживає кожна 5.  Зробила для себе головний висновок: ми маємо виховувати своїх дітей, виховувати свою та їх сексуальну культуру.
 Бо і в нас в дворі  хлопці і дівчата стикались з проблемою дорослішання: з цікавістю до тіла до іншого, Але не було ніяких контактів, ніякої  дитячої розпусти. Але сама проблема не зникала, зараз батьки занепокоєї всім, але не цим. Тож деякі дівчата втрачають цноту в 14 з 20-тирічними, бо "він же мене так любить, і змушує", але ключові слова "змушує". По тій же причині вагітніють в 16,бо немає сексуального виховання. А якщо не вагітність то можливітсь підхопити венеричне захворювання завжди існує. Дівчатам жодного разу не говорять про гінекологів і важливість перевірки власного здоров"я, а, особливо в маленьких містах, похід до гінеколога асоціюється з "зальотом" і "трахалась з ким попало". Це сумно, це страшно, це чорт забирай біда.  В нас вирощують комплекс неповноцінності, свою обділеність, а хлопців програмують на те, що дівчина завжди має хотіти сексу, завжди отримувати оргазми( бо це в першу чергу  буде плюсом для хлопця, а не задоволення для дівчини), вона завжди має хотіти і раком і боком і з підскоком, і не розуміють, чому дівчата не поводят себе в ліжку як порнозірки забуваючи, що там все награно окрім ерекції в чоловіків. Немає сексуального виховання, тому половина чоловіків не розуміє, як важливо опікуватись нетільки фізично зручним місцем, а й моральним настроєм дівчини, а дівчат запрограмовують "не бути егоїстками", "потерпіти, потім переболить".
Перекручуючи аксіому: секс - це коли добре обом, на знущання моральне чи фізичне.

Тож поки наше суспільство закриває очі на проблему відсутності сексуального виховання і на такі страшні випадки з знущанням над жінками, продовжуючи вдавати ніби  діти беруться з капусти, і ніхто не спить ні з ким до весілля, можна очікувати ще не один такий ненависний деяким флешмоб і хтозна, можливо, цього разу своє слово скажуть чоловіки.

Просто відчувай

Поряд зі мною на лавці плаче дівчинка, мені болить і чешеться як гнійна рана її горе, щоб то не було, якої сили б не мало. Затикаю собі рота і проклинаю свої колишні слова "коли всюди пітьма, добре що не у мене". Я хочу витерти їі сльози, запитати чому плаче та хоч на мить розвіяти її сумну історію. А замість цього я боягузливо встромила голову у телефон і зараз намагаюсь видати свій страх за філософствування.
Її телефон розряджається і чорт забирай я зараз до неї заговорю. А ні, в неї дзвенить телефон і, о як це знайомо, вона робить "нормальний" голос. Мені гірко - запитую чи можу чимось допомогти - каже ні, дякує. І я боягузливо тікаю, чорт таке життя. Ми акумулюємо біль, проблеми поки вони не починають нас вбивати. А потім захлинаємось у цьому. І я не відмовляюсь від своїх слів: це страшне літо і воно поглинуло нас. Я радісна за тих, хто зміг вирватись.
Бо все що в мене є це пульсуючий біль в лівій скроні, купи нездійснених планів, пустий гаманець, хронічний песимізм та  підозри на алкоголізм. Хтось щось памятає про юнацький максималізм? Я йоого поховала разом з мріями. І знаєте, якщо не цього літа бірюзове волосся, то ніколи. Бо вистачить хворіти дурощами, ти просто на це вже не маєш часу. Ти не маєш часу.
І чи має сенс вам казати, що хочу читати прекрасні книги, зустрічатись з найріднішими друзями й бачити красу? Та не має . Знаєте чому тут всі такі сумні і завантажені? Бо розуміють, що щоб вигрібати тобі не книги потрібно читати, а крутитись. І друзі, зустрічі з якими стали майже неможливими, також заледве вигрібають. Ви разом вигрібаєте підтримуючи за руки соцмереж, довгі дзвінки мовчання ніби на сповіді. Краса в тебе зтерлась разом з випуском з садочка, ніхто тобі не казав, що треба все проплачувати після 18? Все: від щастя до краси. А тобі 20 і нагадую в кишені пусто.
І ти на вокзалі, і благаєш трошки сили, не собі, близьким, і тоді мені вде стане хоч трішки краще.